Розділ 4

Дівчина стояла посеред засніженого простору. Такий вигляд зазвичай мають поля взимку, та чомусь Марго була переконана, що під снігом земля неторкана людською рукою. Найімовірніше, це луки, де влітку пасуться коні. На мить їй навіть уявився різномастий табун на найближчому вкритому зеленою травою пагорбі, здалеку долинуло веселе іржання.

Поворухнулася хуха, визирнула назовні, кутаючись у край в’язаного шарфа.

– Марго вдалося. Марго молодець. Перейшла через браму, – схвально мовила хуха і повела носиком, нюхаючи повітря. – Чую вогнище. Чужі. Треба йти.

– Чому треба йти? – здивувалася дівчина, яка зовсім не відчувала диму.

Щільно вкрите хмарами сіре небо старанно ховало сонце, що й не роздивишся, де воно. На такому тлі не побачити цівку диму, який підіймається у безвітряну морозну погоду. Але ж як хочеться простягнути замерзлі руки до тріскотливого вогню, щоб зігрітися... Марго зловила себе на думці, що мимоволі шукає бодай натяк на клубовиння диму, що вплітаються у низькі хмари.

Шу занепокоїлася, відчувши людське бажання. Смикнула за шарф, тим відганяючи зачарування обіцянки зігрітися біля таємного вогню.

– Чужі палять вогнища. Заманюють подорожніх. Чужі хочуть забрати свободу. Забрати інше життя. Хоч крихту. Їм смакує. Чужі знають, що тут є брама, – з острахом пояснювала Шу, уважно роздивляючись навкруги. – Марго має йти дорогою і не звертати убік.

Дівчина послухалась, пішла вперед засніженим путівцем, на якому було видно ледь примітний слід від саней, що проїхали тут раніше. Слід від коня, який тяг ці сані, зовсім не схожий на копита, більше подібний на лапи, тільки без виразних кігтів. Та про те, якою може бути істота, яка замінює тутешнім мешканцям гордовитих коней, Марго намагалася зараз не думати. Відчувала, що її фантазія проявить не уявну картинку, а справді покличе побачене перед внутрішнім поглядом.

Варто було дівчині зробити десяток кроків, як здійнявся крижаний вітер і з силою подув в обличчя. Марго сильніше затягнула шнурок на каптурі куртки, в черговий раз шкодуючи, що не любить носити шапку, і схилила голову, бо від вітру засльозилися очі. Здавалося, зимовий лиховій пробирає до кісток, заморожує тіло, від чого м’язи кам’яніють, і тільки серце стало битися голосніше, прагнучи гарячою кров’ю відігріти замерзлу людину.

Вона йшла повільно, дивлячись тільки собі під ноги. Особливо коли з сірих хмар посипався сніг. Ні, не пухнасті сніжинки, а гостра крига, яка встромляється у шкіру злими голками.

Вітер і сніг, ні – весь цей світ прагне, щоб вона зневірилася, зупинилася і була готова у розпачі на все заради ковтка гарячої води і тепла чужого вогнища. Але вперта Марго поки трималася і прямувала далі. Крок за кроком дорогою, яка з’єднує міста і селища невідомого їй краю.

Вона ще раз бачила серед снігопаду праворуч від себе табун, але зараз коні були примарними, ніби зітканими зі сніжинок і застиглих дощових крапель. Та чомусь Марго була упевнена, що це ті самі коні: зараз вони зимові, а у видінні табун належав літу.

Чи то у чужому світі поволі наставав вечір, чи то через негоду, яка обіцяла скоро обернутися справжньою віхолою, навколо засутеніло. У присмерках попереду поставав ліс. Здебільшого старі ялини, та між ними траплялися й інші дерева, які взимку сплять, скинувши на землю своє листяне плаття.

Дійшовши до лісу, Марго зупинилася, трохи перевівши подих. Вітер, що весь час дув їй в обличчя, розбивався об стовбури та гілки дерев і не мав у лісі влади.

Дівчина обережно пішла стежкою, трохи провалюючись у сніг. Не так давно тут теж проїхали сані, запряжені тими дивними істотами замість коней, але негода навіть у лісі вже встигла трохи стерти сліди. Темрява заповзала під ялинкові лапи непомітно, навколо запанували присмерки. Якби не сніг стало б зовсім темно.

– Це твій світ, Шу? – здригаючись від холоду, який прийшов вслід за вечоровим мороком, запитала Марго.

– Ні. Світ Шу далі. Присмерковим краєм ішов той, хто втратив нитку.

– Присмерковим краєм? – перепитала Марго, сподіваючись у розмові хоч трохи зігрітися.

Шу невдоволено завовтузилася, але відповіла:

– Де немає сонця, є присмерковий край. Присмерки їдять сонце, коли невірні присягають Смерку. Сонце не світить його дітям. І гасне.

Хуха змовкла, кутаючись у шарф, ніби їй було холодно навіть від згадки про таємничого Смерка. Від її слів серце Марго теж неначе вкрилося тонким шаром криги.

– Невже нічого не можна вдіяти?

– Ні. У кожного світу своє сонце. Без його тепла світ гине. Тому діти Смерку крадуть чуже тепло. Щоб жити.

Снігопад зменшився, і замість гострої дрібної криги зараз із неба падали пухкі сніжинки. Лягали на вкриті білою шубою гілки і тихо поблискували, ніби відбивали лише їм видиме зіркове світло. Якщо у світі може згаснути сонце, то, можливо, і зірки здатні сяяти не всім...

Від цих дивних думок Марго ставало лячно. Згадалося, як вона дивилася на сонце, фантазуючи про його правічний зв'язок із людьми. А виявилося, що ті фантазії, які так просилися у віршовані рядки, були зовсім не грою уяви.

Між деревами замиготіло недалеке вогнище. Стежка, прокладена чужими санями, звернула туди. Ялини трохи відступили перед листяним лісом, тому попереду снігу намело добряче. Точно загрузнеш, якщо зійдеш зі стежки. Доведеться наблизитися до вогню, біля якого видніються тіні.