Розділ 2

Сніг морозно скрипів під ногами, та ранок сьогодні був чудовий. Ясне небо лише з одного краю полонили хмари – принишкла зграя, яка сьогодні вночі витрусила зі свого хутра майже весь сніг і збирається напасти знову, коли трохи збереться з силами. Місто ще спало, і тому мало хто міг помилуватися вранішньою красою високого чистого неба.

Григір прямував до будинку, де вони вчора замкнули Марго. Зараз він уже не був блідим та виснаженим, високий, стрункий, простоволосий, у довгому темно-сірому дорогому пальті, з кроєм, трохи схожим на його одяг в іншому світі, – кожен перехід залишає по собі слід, який проявляє світанок, навіть коли щось свідомо забрав із собою. Чоловік відпочив, тому зараз мав легку ходу, а у вранішньому світлі на денці його сірих очей відбивався синій небосхил. Мало хто бачив Григора таким спокійним, упевненим в собі і водночас не насмішкуватим. Такими очима могла дивитися як скора смерть, так і щирий друг, що без вагань затулить тебе собою, не лякаючись навіть страшної небезпеки.

Сніг на площі перед старим особняком цього ранку залишався недоторканним, на його полотно лягав перший чіткий людський слід. З вкритих пухнастою білою шубою гілок злітали поодинокі сріблисті сніжинки, ніби у вітті хтось ховався, спостерігаючи за чоловіком.

Григір не потребував ключа, щоб відчинити замкнені двері старого особняка, чиї вікна на горішніх поверхах і зараз були цілими. Він торкнувся замка, намалювавши знак у повітрі. Ніби зачепив невидимі струни, на які відгукнулися рясним іскристим дощем сніжинки, що впали з гілок найближчого дерева, у вітті майнула крилата тінь.

Чоловік увійшов досередини. Двері клацнули, зачиняючись за ним. Кроки Григора тихо відлунювалися у порожньому промерзлому приміщенні. Він вслухався, роззирнувся, а тоді неголосно покликав:

– Марго, вийди до мене. Не ховайся, це не має сенсу.

Його голос теж забринів відлуннями, ніби ті слухняно шукали, де причаїлася полонянка. Але відповіддю йому була тиша.

Орієнтуючись на відлуння, Григір пройшов крізь дві великі кімнати на першому поверсі і потрапив до кімнатки, де на підлозі лежав старий одяг. Чорна поїдена міллю пляма, та на ній немає непритомного тіла чи сплячої дівчини.

Григір повів рукою, відчуваючи майже вистигле живе тепло. Марго тут була, та вже кілька годин як залишила цю кімнатку. Замислений чоловік повернувся у хол із подвійними сходами на другий поверх, зупинився у центрі, застиг, промовляючи щось подумки, і тоді плеснув у долоні.

Це відлуння було сильнішим, віддалося вібрацією, відчутною навіть тілом, не те що енергетично. Але і такий заклик залишився без потрібної відповіді. Якби Марго вийшла з будинку через якісь двері чи знайшла би спосіб відчинити вікно, відлуння не було б таким гармонійним. І якби була десь тут, відлуння б знайшло полонянку. Від нього не сховатися навіть навченій людині, не те що дівчині, яка ледь не вперше вчора змогла опанувати свою силу. Чужа присутність теж не відчувалася.

– Розкажи мені, що тут сталося, – звернуся до будинку Григір.

Стара споруда мовчала. Її образа була відчутною, тиснула на самовпевненого чоловіка, який повернув будинку частину втраченого минулого. Але особняк не збирався бути вдячним, гордовитий і зверхній, як і всі його господарі.

– Я можу запитати не тільки в тебе, – так само гордовито запевнив будинок Григір. – Не думаю, що ти хочеш згадувати і ці дні свого життя.

Будинок мовчав, але у цьому мовчанні відчулася злість. Споруда не може мститися людям, не руйнуючи себе, а повертатися до стану руїни будинку було страшно.

Григір осміхнувся, вловивши думку особняка.

– Ти винен мені, і я своє візьму якщо не правдою, то якось інакше. Цей закон спільний для всіх.

Чоловік піднімався сходами на другий поверх. Відчуття вело його вздовж бальної зали, на стіні якої навпроти великих вікон висіли рами розбитих дзеркал. Серед бруду, нанесеного вітром, досі є іскристі уламки. З кожного з них можна витягти побачене, але зараз та далека пам'ять навряд стане в пригоді.

Григір зупинився навпроти стіни, пощербленої кулями, повів рукою, викликаючи поки неясні тіні, одна з яких стоїть на колінах, інша – біля розстрільної стіни.

– Востаннє пропоную щиру співпрацю, – мовив до будинка Григір. – Якщо я покличу зараз минуле, ти переживатимеш його щохвилини, доки цей біль не зруйнує тебе зсередини. Де дівчина, яку ми вчора сюди привели?

"Вона не тут, – скрипнув старий паркет. – Її забрали. Не люди. Вона далеко. Тобі її там не дістати".

Григір швидко намалював незримий знак, і тіні, які вже починали набувати плоті, розчинились у повітрі. За вікном запанувала сутінь, бо сонце зайшло за хмару, корячись поклику до минулого.

– Гаразд. Ти можеш мені показати?

Будинок лише сумно зітхнув, і це було красномовніше за будь-які слова.

– Шкода, але дякую за твою щирість.

Григір не прагнув зараз виривати цю інформацію силою. Є й інші способи знайти втікачку. Взята у неї життєва сила була такою чистою, що повернула старій споруді понад півстоліття змарнованого у животінні напівзабуття. А це була тільки мала частка, яку можна відібрати без шкоди для здоров’я і молодості. Та навіть за такої умови Марго не могла звідси покликати когось на допомогу.