Частина 2. "Хранителі таємниць". Розділ 1

За два роки по тому.

Над містом вигнувся небесний купол. Ніжно-блакитні кольори заходу плавно перетікали у фіалкові на сході. Небо було неначе акварель, поплямована хмаринками, підсвіченими призахідним сонцем. Таким прозорим і морозним небосхилом можна милуватися нескінченно. Він полоняє, розчиняє у своїх дивовижних кольорах, заспокоює і дарує надію на те, що все буде добре, а після настання присмерків і довгої-довгої ночі все одно прийде новий день.

Узимку вечоріє рано. Більшість людей не бачать, як сонце ховається за небокрай, і тому кожний погляд, звернений на нього, такий важливий. Кожний погляд дарує сонцю силу, щоб воно встигло відродитися до весни. І тому кожний небайдужий – друг сонця і його вірний союзник, навіть якщо не знає про це.

Зараз на золоту кулю також дивилися уважні очі. Дівчина студентського віку була високою, підтягнутою і явно не раз на тиждень відвідувала тренажери і спортивну залу. Ця людина взагалі мала досить нетипову зовнішність. Марго носила коротку зачіску, вдягалася по хлопчачому, її пальці прикрашали різноманітні персні, а зап’ястки обвивали браслети і фенечки.

Сонце зникло, заливши небосхил золотою загравою. Дивні думки про дружбу людей і сонця непомітно розчинялись у присмерках.

Дівчина, яка дивилася на місто з вікна своєї квартири, зітхнула і затулила обличчя долонями. Наважитися на рішення було складно і, можливо, навіть страшно. Але вона опанувала себе і рвучко запнула завіси, ніби цим жестом підтверджувала остаточність обраного шляху.

Марго повернулася до столу, де лежали аркуш із недописаним текстом, ручка, конверт і невеличка листівка зі складним малюнком синіх переплетінь і фігур.

"Та прошу це зробити, якщо протягом трьох днів від мене не буде ніякої звістки", – дописала на аркуші і залишила. Потім підписала конверт, вклала листівку, перевіривши адресу. Ще раз відстороненим поглядом ковзнула по графічних картинах на стіні і колекції м’яких іграшок у кутку на великому кріслі. Накинула куртку і швидко вийшла з кімнати.

У надвечір’ї розгорялися вікна чужих осель. Дрібні сніжинки танули, не долітаючи до землі. За щоки приємно щипав легкий морозець.

Марго кинула конверт у велику поштову скриньку і зловила маршрутку. Їхати їй треба було ледь не через усе місто, тому поки вона дісталася до мети, зовсім поночіло.

Будинок, де на неї чекали, знаходився у старій частині міста. Дівчина штовхнула важкі двері під’їзду, увійшла, піднялася на останній поверх, постукала. Двері квартири відчинилися, та замість світла неначе випустили на площадку живий морок. На мить здалося, ніби він клубочиться над підлогою.

– Проходь, Марго, ми сподівалися, що ти повернешся, – мовив із темряви чоловічий голос, і дівчина переступила поріг.

Досить старомодна обстановка, хоча й дорога. Важкі завіси на вікнах, які не пропустять жодного промінчика світла знадвору. І якось незатишно тут, інтуїтивно зрозуміло, що у цього приміщення немає постійного господаря, тут зупиняються тимчасово з дозволу головного у їхньому товаристві.

Окрім чорнявого чоловіка років тридцяти п’яти, який і привітався до гості, у квартирі було ще двоє людей. Дівчина трохи старша за саму Марго, модно вбрана, з довгим хвилястим каштановим волоссям і зеленими очима, чию виразність підкреслював макіяж. І темноволосий чоловік, значно молодший від господаря. Марго бачила його вперше, та одразу звернула увагу на погляд чорних очей. Вони не були холодні чи бездонні, ні... Щось у цих очах було від потойбіччя, від живого мороку, який ховається на самому денці. А от зеленооку красуню у товаристві Григора Марго зустрічала, щоправда, їх не знайомили.

– Я дуже радий, що ти наважилась повернутися. Сьогодні ти нарешті зрозумієш свою силу, – найстарший підійшов до Марго, зупинився у кроці від дівчини.

М’який голос, пронизливий погляд із усміхом, та очей не відведеш, коли цей чоловік дивиться на тебе. І здається, якщо він вирішить, що твоє серце має зупинитися, так і станеться. Та він посміхнувся і глянув на свій почет.

– Знайомся, Марго, це мої друзі – Маркіян і Вероніка. Я думаю, що ви знайдете спільну мову. Дай, будь ласка, Маркіянові свій телефон. Не хочу, щоб ти сама собі нашкодила. Там краще не мати годинників.

Марго підкорилась, хоча віддавати будь-яку зі своїх речей їй зовсім не хотілось. Маркіян провів рукою над екраном, і телефон розблокувався сам собою.

– Як це? – здивувалася Марго.

– Тепло від людських рук залишається надовго. Так можна будь-який код зламати, – Григір подивився на свого товариша, і той кивнув, щось підтверджуючи.

Марго стало зовсім не по собі, але вона розуміла, що тепер її доля залежить тільки від Григора, і сперечатися у такій ситуації зовсім нерозважливо.

– Ти хотіла вміти і знати те, що вміємо і знаємо ми, – трохи з насмішкою мовив Григір. – Але яку ціну ти готова заплатити за це?

– Якщо я скажу, що будь-яку, це буде неправда, – трохи з викликом відповіла Марго, краєм ока побачивши, як зверхньо осміхнулася Вероніка. – Таку, про що не шкодуватиму і від чого не буду змушена домовлятися зі своїм сумлінням.

– Що ж... – вуст Григора теж на мить торкнулася зверхня посмішка. – У посвяти багато сходинок, а ти поки стоїш на першій. Ти й сама не знаєш, на що будеш здатна наприкінці цього шляху. Ходімо, присмерки відкрили часові і просторові брами. Ти маєш пройти випробування, Марго, або забути про нас назавжди.