Розділ 2

Хазяйка поставила перед гостею ароматний чай, а сама сіла в інше крісло. Світлана взяла частування, поки насолоджуючись духмяном свіже завареного чаю і гріючи руки об чашку.

– Тобі цікаво, скільки мені "літ", навіть не років... Зараз так не кажуть. Мені двадцять шість. А тобі, Світлано?

– Я старше... на десять років, – Світлана відпила ковточок чаю. – Дивовижний смак, як у дитинстві. Ти дуже добре знаєш секрети цього рецепту.

– Скільки себе пам’ятаю, заварюю чай. Каву не люблю. А що любиш ти?

– Я люблю зиму, – замислено мовила Світлана. – Не передсвяткову метушню, а коли мороз і сніг... Багато снігу, але немає вітру... Вітер хитає гілки, і їхні безлисті тіні на снігу видаються кістяками зниклих безвісти чудовиськ. Люблю, коли можна сидіти, загорнувшись у ковдру, дивитися за вікно, мріяти, читати книжки...

Світлана змовкла, та причарована Ольга неначе бачила на власні очі те, про що вона розповідала. Лячне і чарівне відчуття спокою, яке дарують тільки пережиті тривоги, бо зараз ти у безпеці і тому можеш дозволити собі безтурботність і відпочинок.

– У тебе така багата фантазія, Світлано. Я б так гарно сказати не змогла, – трохи з заздрістю зауважила психолог, сама дивуючись непроханому почуттю.

– Я люблю малювати словами, – чомусь Світлана посумнішала. – А що любиш ти, Олю?

– Дивно, та я теж люблю сніг у безвітряну погоду, а ще люблю літо. Як шурхотить вітер серед листя і гойдає високі трави. Як співають птахи, коли їх не видно, а пісню чути. Люблю йти через поле, торкаючись ковили. Лоскотно так... Люблю море, коли воно тихе і коли бурхливе. Люблю сміятися над старими жартами і ще люблю... бути серед людей.

Ольга зусиллям волі обірвала цей потік одкровень, здивована, як легко відкрилася цій незнайомій людині, а слова неначе ллються повноводним потоком.

– От бачиш, у тебе не менш багата фантазія. Вона має надзвичайну силу, майже магічну. Може захистити чи згубити, оживити те, що ти любиш, або щиро боїшся. Тільки треба дозволити їй створювати світи, у тому сила фантазії, – сірі очі Світлани блиснули, та зрозуміти, яка емоція у них відбилася, було не до снаги жодному досвідченому читцю людських душ. – От бачиш, взимку від спогадів тепло. А від спогадів, розділених з іншими, ще тепліше.

Почувши це, Ольга засумувала. Ця дивна жінка, яка наче старша за неї, але зовсім не виглядає на свої роки, скоро піде. І вона знову залишиться сама, заповнюючи внутрішню порожнечу чужими історіями. Але ж це її робота, за це добре платять. У сучасному метушливому світі не так багато є людей, здатних приділити іншому свій час, вислухати і зрозуміти...

– Світлано, ти писала, що хочеш поговорити про дещо важливе, – обережно нагадала Ольга. – Про що саме? Що тебе непокоїть?

– Непокоїть? – перепитала Світлана, відвівши погляд. – Так, непокоїть. Мені потрібна допомога, Олю. Я маю з кимось поговорити про це... Не всім можна ділитися з близькими.

Голос гості змінився, став глухим, ніби у ньому приховалися сльози.

– Не можна тримати у собі біль. Він нищить, ятрить серце, спалює...

– Знаєш, як це? – обірвала її Світлана. – Знаєш, як пережити такий біль?

– Ні, я... – Ольга знітилася, сказане нею було чіткою інструкцією з підручника, але на мить їй здалося, що і в минулому було щось таке, що ледь не спалило її саму. – То що сталося, Світлано? Поділишся?

– Можна мені ще чаю? – Світлана швидко опанувала свої почуття.

– Так, звісно, – Ольга підвелася і радо повернулася до своєї пічечки, гріючись від неї живим теплом, бо зараз надто сильно відчувалося, що її гостя випромінює холод відчаю.

– Сьогодні вранці я зустріла тінь моєї подруги, – почала Світлана, звернувши погляд на вікно, де трохи припинився снігопад. – Іра... йшла вулицею прямо на мене, та навіть не звернула увагу, коли ми порівнялися. Вона не впізнала мене, хоча раніше ми були як сестри. Ми ділили з нею все: радощі, труднощі, перемоги... Ми все знали одне про одного. Обговорювали хлопців, готувалися до вечірок та екзаменів. Я була у неї дружкою на весіллі. Ми разом обирали подарунки для її доньки. Ясміна... таке чудове, старовинне ім’я. Іра дуже любила доньку, і я теж любила подругу до того дня... – вона перебила сама себе. – У тебе є родина, Олю?

– Батьки, – знизала плечима Ольга. – Двоюрідні сестри і брати. Але своєї родини я поки не створила. У наш час це непросто. Ти ж теж так думаєш?

Запитала навмання і влучила в саме серце.

– Так, непросто, але у кожного різні причини.

Світлана поворухнулася, і її дивовижна прикраса хитнулася на тонкому ланцюжку. На мить Ользі здалося, ніби кришталики-краплі ворухнулися на пелюстках і застигли інакше, а дві обернулися на перлинки. Але то напевно була гра світла...

– У нас було багато друзів і багато цікавих захоплень. Ми любили подорожувати, але ще більше – ризикувати. Без пригод життя тьмяне, як казала моя найкраща подруга, а дружба все подолає. Дружба вічна, якщо вона щира.

Світлана криво осміхнулась і продовжила:

– Іра любила читати, багато часу проводила у бібліотеці. Тоді в інтернеті ще стільки всього не було, хоча і зараз у мережі треба постаратися, щоб знайти щось справді цінне. І якось Ірі до рук потрапила стара книга. Не знаю, скільки тій старовині років, але книга була рукописна, із закрученими літерами на початку абзаців і мініатюрами між розділами. Дивна книга з ятями і, як зазначав безіменний автор, переписана зі значно старшого джерела. Ми читали старі казки про людей, які вміли спілкуватися подумки, передбачати майбутнє, говорити з птахами, чути голоси землі, дерев і вітру, наказувати дощу і вогню... Ми мріяли бути такими, які ті люди, і почали шукати місця сили. І ми їх знаходили.