Частина 1. "Пізня гостя". Розділ 1

Високо над сніговими хмарами летів великий птах. Темно-брунатний, із ледь помітним, трохи світлішим малюнком на оперенні. Його гостропері крила – могутні і блискучі, немов відточені леза. А його очі – золотогарячий живий бурштин, що сяє таємничо, як і зірковий розсип навколо. Кожен рух птаха був сповнений силою і величчю.

Та раптом напереріз птахові шугонула чорна тінь. Значно менша за розміром... Але ворон напав із такою рішучістю, що крилатий велетень мимоволі скрикнув, коли гострі кігті нападника вп’ялися йому у крило. Птахи билися, втрачаючи висоту. У темному пір’ї не видно крові, та обоє були серйозно поранені.

Спритний ворон мав серед свого озброєння не лише кігті і міцний дзьоб. Від його пронизливого крику похитнулися зірки і кілька вибухнули, осипаючи крилатих суперників гострими крижаними скалками. Найбільше дісталося великому птаху з бурштиновими очима, той скрикнув від болю, з останніх сил ударивши ослаблим крилом по ворону.

Вони обоє ледь притомні падали у хмари, зникаючи у сніговому мареві. На нічному небосхилі після бійки крилатих залишилися темні беззоряні смуги-рани.

Над великим містом унизу не сяяли зірки не лише тому, що зараз їх затуляли зимові хмари. Важливо, хто прагне роздивитися зорі у височині і що на серці у такої людини. Живі вогні блякнуть, відступаючи перед мертвим світінням неонових вивісок, відблисками задумливих ліхтарів і теплим сяйвом, що лине з вікон будинків. За кожним таким вікном неспішно йде своє життя. Навіть коли за завісами вирує драма, вона мало кого стосується. Це ж не в їхній оселі ллються сльози і від розпачу хочеться зникнути назавжди.

Але ще гірше, коли ти залишаєшся сам. Цілком і повністю. Коли ніхто не чекає. Коли мелодія телефону замість повідомлень про листи від друзів сповіщає про рекламні акції магазинів та оновлення груп із цікавими фактами і розумними цитатами.

Слова, які майже стали вічними, Ольга любила. Вона часто використовувала їх для роботи з клієнтами. Давно помітила, що люди набагато більше вірять картинкам і звучним написам, ніж сказаному нею самою. А після того можна у бесіді повторити те саме, і людина відгукнеться на почуте, ніби на власні думки. Не зважаючи на свій молодий вік, Ольга була гарним психологом. Принаймні, у мережі поки зустрічала про себе лише схвальні відгуки і подяки.

Тільки на одне запитання не могли дати відповідь розумні цитати. На запитання про її власну самотність. Це така доля, несправедливість чи свідомий вибір? Та хто ж про те знає... За вікнами Ольги часто панували пітьма і тиша. Навіть коли вона приходила додому після роботи, рідко вмикала яскраве світло. Здавалося, що коли бачитиме свою оселю чітко, від того стане ще самотніше. Від електричного світла не сховатися... Хоча насправді не сховатися від самого себе.

У неї не було друзів. Ні, вона ні з ким не сварилася і взагалі не любила конфлікти, але якось непомітно всі її добрі знайомі та однодумці немов розчинилися серед натовпу. Батьки жили далеко і, щиро кажучи, спілкувалися з донькою мало. Постійно нагадували про те, що вона не виправдала їхніх очікувань, коли обрала професію, в якій представники старшого покоління мало що розуміли. Робота – це те, що робиш руками, патякати ж кожен може. Для того особливих здібностей не треба: а коли до розмови додати пляшку, то й кухня стане найкращим місцем для таємничих одкровень і терапії схлипами і сльозами.

Звісно, Ольга подібні методи полегшення страждань зовсім не схвалювала. Як і не прагнула вона сама заливати порожнечу горілчаними напоями чи тонути серед диму, віддаючись фантазіям. Краще заповнити пустку роботою, і тому жінка часто затримувалась у своєму кабінеті. Поки на світі будуть зневірені і самотні люди, вона не залишиться без важливої справи, і підступній порожнечі її не здолати. Хай пустка іноді й відлунюється всередині холодом, душу можна зігріти. Головне не проґавити момент, коли до всього стає байдуже. А поки він не настав, можна віддатися роботі і приносити користь людям.

Ось і сьогодні Ольга сиділа за своїм столом у власному кабінеті і споглядала, як за вікном падають сніжинки, іскряться у промінні ліхтаря. Двоє її клієнтів відмінили зустрічі через негоду. Якщо ж снігопад посилиться, дістатися додому навіть пішки буде непросто, не кажучи вже про тих, кому їхати через усе місто. На щастя, Ольга мешкала неподалік, тому можливим погодним армагедоном зовсім не переймалася, могла дочекатися останньої клієнтки, якій було назначено на сьому.

Телефон клієнтки майже весь час був поза зоною, а коли з’являвся, Ольга просто не встигала перетелефонувати, щоб перенести знайомство. Тому залишалося тільки чекати, щоб не підвести людину, яка мала сьогодні прийти до психолога перший раз. Хай би що там не казали батьки, але іноді вчасно не сказане слово підтримки може коштувати людині життя, і це набагато серйозніше, ніж бракована деталь на конвеєрі, де все життя працював її батько, чи прострочений платіж її матері-бухгалтера.

Стрілки годинника майже підібралися до сьомої. Снігопад посилювався, і вже не сніжинки мерехтіли з волі ліхтаря, а ціла рухлива стіна виблискувала у золотавому полиску. Про те, скільки насипало снігу на дорозі, навіть думати не хотілось. Але ж скільки там уже снігу нападало?..

Цікавість взяла своє, й Ольга підійшла до вікна. Хоча вікна кабінету на першому поверсі виходили на велику вулицю, нині там було не людно. Ховаючи голову у піднятому комірі, швидкими кроками пройшов повз чоловік. Від нього навіть на відстані віяло невдоволенням, й Ольга мимоволі повела плечима, відчувши через скло його емоцію. Про цей дар вона нікому не казала, жартуючи про надто розвинутий емоційний інтелект, але відчувати чужі емоції вона могла. Не на замовлення, та зчитувала почуття людей досить добре, щоб одразу розуміти, хто перед нею і чи щирий співрозмовник.