Глава 1. Серце, загублене у сутінках

Частина I. Шепіт тіней

Ожена дивилася в темряву озера, що тихо пульсувала під призахідним промінням. Пізній вечір обгортав землю химерною мрякою, що закривала обрії, і село поступово занурювалося у сновидіння.

Тут, на краю світу, у глухому селі, куди забули шлях навіть чумаки, не було місця для великих надій або важливих подій. Але для Ожени цей вечір не був таким, як інші.

Тіні на воді змішувались одна з одною, утворюючи неспокійний танок, що зачаровував. Вона стояла на березі, не звертаючи уваги на холод, що краплями осідав на її шкірі. Її руки, затиснуті в кулаки, тремтіли не від холоду, а від чогось іншого — чогось гіршого.

Вона знала ці тіні. Вони не були простими примарами, які вночі з'являються на периферії зору. Вони завжди були з нею, тільки тепер стали ближчими, чіткішими, як ці тіні, що заглядали у її душу. Вони несли щось більше, ніж просто страх. Вони несли передчуття чогось страшного.

"Чадокради." — подумала вона. Це було одне з тих імен, що ходили по селу, як якісь божевільні байки, але з кожним роком усе більше й більше вони звучали правдоподібно. Діти, що йшли в ліс і не поверталися. Діти, які залишали свої домівки і більше ніколи не з'являлися.

І кожного разу, коли зникали нові діти, Ожена відчувала, як сама темрява збільшується. Торішньої осені Валка, донька мірошника щезла просто з ліжечка. Дитині не було з п'яти років.

Іноді Ожені здавалося, що ці тіні були живими, що вони не просто обгортають її та й питають: "Чи ти готова?"

Вона не знала, що відповісти. Вона не знала, чому так, але відчувала всередині себе холодну порожнечу. Кожного разу, коли ці зникнення ставали частиною її світу, щось всередині ставало порожнім. Ніби самі вітри і дерева намагалися сказати їй: "Ти повинна зрозуміти".

Цієї ночі, у селі, де зоставався мізерний залишок людей, що не могли покинути все та відправитися в далечінь під захист великих міст, Ожена знову відчула цей знайомий біль. Це було те ж саме відчуття, яке вона переживала, коли її ще дитиною мати тримала в обіймах і шепотіла на вухо: "Не виходь за межі лісу, не слухай тих, хто хоче тебе завести в темряву." І ось тепер це відчуття повернулося, але не як дитяча страхітливість, а як гірка тривога. Ніби сама ніч дивилася їй в очі голодним поглядом і запитувала: "Ти готова?"

Тіні на озері знову почали рухатись, цього разу не хаотично, а якось особливо, зливаючись одна з одною. Ожена відчула, як її серце прискорює ритм, а холодний піт збіг між лопаток. Вона підняла очі, і на мить здалося, що між світом і тими тінями з’явилася тонка, майже невидима межа.

Вона не могла пояснити, чому це відбувалося зараз, чому вона відчувала, що щось вже наближається. Вона не знала, хто чи що це. Її внутрішнє відчуття — магічне, але не в площині звичних знань. Вона була наче в стані трансу, де логіка і віра поступалися місцем чомусь іншому, невидимому і невідомому. Інстинкту.

І ось, в тій туманній темряві, в тіні на озері, що змішувалась із першим місячним промінням, що визирало з-за свинцевих хмар, Ожена побачила одну річ. Вона не була певна, чи це просто ілюзія, чи це було насправді, але на поверхні води, де тіні оберталися, вона побачила дитячі фігури. Їх було кілька, може навіть більше, ніж кілька. Вони рухалися, наче на мить оживаючи, але одразу згасали, розчиняючись у воді, немов примари, які намагаються сказати їй щось важливе. Вона кліпнула, наче намагаючись прогнати видіння. Але ті все ще були на місці. Все ще відбивались на чорному дзеркалі озера.

Вона зробила крок назад, не відводячи погляд від води. Потім ще. Вона наче зачарована дивилась у глибину і коли її ногу торкнулось щось мертвенно холодне вона скрикнула та впала. І тоді її руки, як у намаганні зберегти рівновагу, відчайдушно вперлися в землю. Біля її ноги стриміло дивне гілляччя, що й справді нагадувало руку. Дівчина зітхнула з полегшенням, переводячи дух. Серце калатало й Ожена поклала руку на груди, намагаючись заспокоїти його.

Вона побачила щось — це було більше, ніж просто тіні чи примари. Дівчина чудово це розуміла як би не намагалась запевнити себе у зворотному. Це було відчуття, що десь там, за межами цього світу, ці діти, що колись були живими, стали частиною чогось страшнішого.

"Або мені вже просто ввижається, бо надто багато думаю про це." — подумала Ожена, піднімаючись. — "Навіть якщо я щось і відчуваю, це може просто бути моя уява."

Це була правда. Колись, малою вона гралася із другом у приліску. Вони шукали найдивнішу гілочку та уявляли, чим би вона могла бути.

"Дивись, Жено! Це ж справжній спис!" — кричав її друг, тримаючи високо над головою довжелезну палицю із покруччям з одного боку. Його обличчя в спогадах Ожени було наче випалене. Мов вогонь, що пожирав полотно. Як і його ім'я. Як би не силилась, але вона не могла згадати цього. Та й не дивно. Стільки років пройшло.

"Дурнику, це чарівний посох!" — сміялися тоді Ожена. — "Знаєш, у моєї бабусі теж є такий."

"Тоді давай подивимось!"

"Але… Вона буде сваритися."

"То ми тихенько. Подивимось та покладемо на місце."

Після спогади ставали все туманнішими, наче хтось напустив у них диму. Єдине, що Ожена точно пам'ятала так це те, він зник коли вони грались. Мама розповідала, як вона плакалась і кричала що його на галявині забрало щось страшне. Але як би дорослі не шукали у відміченому місці — нічого не було. Врешті все це списали на дитячу уяву.

Далеко за її спиною звуки лісу і села поступово згасали, наче темрява, що мовчки поглинала все навколо. І знову Ожена почувала, як серце знову забивається швидше. Все ж вона не могла викинути з голови те, що бачила.

"Це ще не кінець." — прошепотіла вона сама собі, відчуваючи, як у її душі починає тліти старе знайоме вогнище.

Ожена повільно повернулася від озера, відчуваючи, як холодний вітер не дає їй змоги забути про те, що сталося. Вона все ще відчувала, як за її спиною тіні рухаються, наче шепочуть про щось недобре. Це почуття не покидало її, хоча розум сказав, що треба не дума про це, забути, що все це — лише примари її уяви. Але Ожена все ще відчувала той противний скрегіт всередині серця, що наче казав: "Ти знаєш, що це не просто мари." Вона відчувала, що ці тіні означають щось більше.

Повертаючись додому, Ожена спостерігала за сільським життям, яке, як завжди, здавалося спокійним і нерухомим. Вулички, усіяні осінніми листям, порожні землисті доріжки, витоптані за роки проживання тут, тихі голоси з-за дверей, навіть собаки мовчки проводжали її поглядом, лежачи біля буд. Всі ніби чекали чогось. Може, не усвідомлено, але це було в повітрі. В кожному погляді, в кожному слові, в кожному русі відчувалася напруга. Як в тій темряві на озері, в селі було щось таке, що не можна було осягнути словами.

Проте ніхто не говорив про це вголос. Всі наче жили в тіні чогось, що може прийти будь-коли. І Ожена це відчувала. Вона поверталася додому, але її кроки були не такими, як завжди — невпевнені, наче вона йшла не в рідний двір, а в щось чуже.

Коли вона ступила на поріг хати, мати була на кухні, як завжди, чимось зайнята, дістаючи казана з печі, а батько сидів у кутку, стругаючи чергову фігурку ножем. Пригледівшись, дівчина помітила, що це був вепр з очима на спині та дуже довгим язиком. Напевно він знову бачив кошмар. Батько завжди казав, що коли йому щось сниться, то йому краще, коли він зображає тих потвор у реальності. Наче тоді він може їх торкнутися і зрозуміти, що вони не страшніші за шмат дерева.

Чоловік підняв погляд, коли Ожена увійшла, але його очі не були сповнені радості. Він просто втупився в неї, і на мить вона відчула, як між ними виникла та сама межа, мов тоді, на озері.

— Де ти була? — запитала мати, але не з тією теплою інтонацією, яку Ожена звикла чути. Це було питання, яке більше звучало, як закид. Мати завжди була обережною, все планувала, все намагалася контролювати, і зараз, після її відсутності, Ожена бачила, як між брів матері засіли тривожні морщини. За останні роки їх ставало все більше та більше.

— Прогулялася в ліс. — відповіла Ожена, намагаючись приховати своє хвилювання, але відчуваючи, як серце стискається в грудях. Вона помітила, як її батько знову опустив очі долу, продовжуючи стругати покрученого вепра. Мати ж зітхнула та повернулась до роботи.

Дівчина відчула, як важка тиша заповнює кімнату. Вона вже давно звикла до цього. Звикла до того, що батьки не розмовляли з нею про важливі речі. Вони ніколи не питали, що її турбує, не шукали відповіді на питання, які виривалися у неї, коли темрява навколо ставала густішою. Тільки коли зникали діти всі починали жити в настільки жорсткому мовчанні. Хоча це нічим не відрізнялось від мовчання байдужого, яке отримували всі, коли малими ставили ті питання, на які дорослі не бажали відповідати.

Це було мов мовчання, коли бабця Ожени захворіла та вже не могла піднятися чи навіть говорити. Тоді всі затихали ніби на них чатувала Смерть, яка могла їх почути.

— Ти бачила їх? — вперше батько подав голос. Він був сухий, мов хруст гілок в палаючій хаті, але в ньому звучало щось більше, ніж просто запитання. Ожена підозрювала, що він говорив про когось зі знайомих.

— Палажку не випускають з дому вже тиждень. Ганя хворіє. — Ожена стисла плечима та поклала хліб на центр столу. Тільки після цього дівчина почала розкладати тарілки на стіл, готуючись до вечері. Вона намагалась виглядати, як зазвичай, але її голос зрадив. Вона відчула, як серце на мить стислось, а долоні пітніють. Батько не міг не помітити.

— Жено, ти знаєш про що я. — відповів батько, не дивлячись на неї. Його палець вперся в ножа, наче бажаючи розрізати ту дерев'яну потвору в його руках.

"Всі чують її, Ожено. Не приховуй це. Всі знають."

Він кинув короткий погляд на матір, яка, здається, намагалась відволіктися від розмови. Всі в селі знали про те, що сталося з дітьми, але ніхто не говорив про це відкрито. Ніхто не наважувався порушити табу. Всі сиділи в мертвій тиші. Навіть Ожена. Але може, якщо вона вчинить так само як батько, то стане легше?

— Я бачила тіні в озері. — сказала Ожена, намагаючись підтримати спокій у голосі. Шиєю пробігли сироти. Стук посуду нагадував заколочування цвяхів у труну. За вікном десь далеко заухкала сова. Ліс наче почув її.

Мати повернулася до доньки, її обличчя було серйозним і холодним, але в очах світилося те, чого жінка не могла приховати. Страх.

— Мовчи. — сказала вона холодно. — Це знову твоя уява.

"Не накликай на нас ще більшої біди. Всі і так дивляться на нас."

— За цей тиждень зникло троє. А всі удають, що нічого не сталось. — Ожена стисла губи. — Навіть шукати не стали. Чому ніхто нічого не робить? Чому староста не відправив мисливців з собаками?

Її голос міцнішав. І все ж кожним промовленим словом Ожена відчувала, наче ніч за вікном все ближче прихиляється до їх вікна. Слухає її, всотується їй під шкіру своїм осіннім морозом.

— Замовкни, бігова твоя душа! — гаркнув батько. Він різко встромив ножа у табурет, на якому і сидів весь цей час. Його очі були темними, наче те саме озеро. — Хочеш і на нас біду накликати?

Ожена притихла. Тепер вона чітко розуміла: вони всі — її батьки, селяни — чекали чогось, що мало прийти. Вони просто не знали, коли саме і кого наступним це торкнеться. Але Ожена відчула це. Вона відчула це як серце, що б'ється в її грудях, кожним ударом наближаючись до чогось.

— Я не буду їсти. — сказала Ожена, відходячи від столу. Вона попрямувала до драбини, що вела на дах. Певно єдине місце окрім лісу де вона справді могла побути сама.

— Я тобі залишу вечерю. — тихо сказала мати.

— Не потурай їй. Хай йде раз вже так хоче.

Ожена нічого не сказала. Вона повільно піднялась на горище та закрила дверцято. Всередині було темно та тепло, наче у ведмежому барлозі. Навпомацки дівчина знайшла свою лежанку із соломи та простирадл та взялася, вкрившись вовняною ковдрою. Десь у кутку шкреблись миші, наче перешіптуючись між собою. Крізь щілини в стінах можна було побачити блідий блиск зірок. Нарешті спокій. Певно, це була єдина темрява. Яка не лякала Ожену.

Та із голови все ніяк не йшли ті маленькі тіні, що так походили на дітей. Так походили на її зниклого друга.

Щось наближалося.