фінал

Минув рівно рік відтоді, як на землі, яку уряд виділив під будівництво нового міста неподалік від Гаранати, заклали перший камінь.

День був весняним і сонячним. Гордіс разом із матір’ю Будалара, яка вже прийняла людську форму і яку звали Антара, виходив із її будинку закінчивши лікувати   її зятя  Галіоса.

— Ну, він уже остаточно йде на поправку. Просто нехай ще кілька днів поп’є таблетки — і, думаю, головну вулицю ми назвемо на честь...

Він не встиг договорити.

І він, і Антара раптом завмерли.

Перед ними, немов гора, виріс величезний білборд. На ньому красувався розкішний, неймовірно дорогий готельний комплекс  який мав назву "Будалар"  на березі океану.

І найстрашніше було те, що він стояв саме там, де повинно було бути  місто.

Антара похитнулася на ногах і міцно стиснула руку Гордіса. Підхопивши її, він мовчки стояв поруч, не відриваючи погляду від білборда.

Раптом задзвонив телефон.

Це був Рагін.

— Так! — люто відповів Гордіс.

— Гордісе, душечко моя! — радісно пролунав у слухавці голос Рагіна. — Приїжджай на відкриття Будалара!

А потім у слухавці пролунав сміх — моторошний, безумний і водночас сповнений цинізму.

— Слухай ти... Молися, щоб до тебе не дісталися. А ще краще — забирайся з міста!

Сказавши це, Гордіс скинув слухавку.

— Нічого... нічого... — ледве чутно, тремтячим голосом промовила Антара. — Не переживай. Ми щось придумаємо. Він ще отримає своє возмездя...

— Пробачте... — засмучено сказав Гордіс. — Господи... Якби ж ми могли проконтролювати цей процес...

— Ей, тихо, тихо... Ти й так багато зробив! — Антара поклала руку йому на плече. — А про нас не хвилюйся. Ми не пропадемо. Скажи, чого ти хочеш. Я виконаю будь-яке твоє бажання.

Гордіс ледь усміхнувся.

— Та нічого не треба. Усе гаразд. Бережіть себе.

Антара все зрозуміла з його очей. Вона обійняла його — міцно, по-материнськи, ніби хотіла хоча б на мить захистити від усього того, що чекало попереду.

Потім вони попрощалися й розійшлися.

Гордіс довго йшов порожніми вечірніми вулицями.

Почав накрапати дрібний дощ. Він ішов під холодною мрякою і дивився на місто.

По один бік вулиці розквітала вся та злочинність і бруд, якими була просякнута Гаранаті.

Ось хтось непомітно передавав комусь хабар.

Трохи далі дві жінки знову шукали собі клієнта.

Ще далі когось побили й пограбували.

І навіть плачу вже майже не було чути — здавалося, сама несправедливість міста поглинула всі людські голоси.

А по інший бік вулиці...

Немов за невидимою межею, існував зовсім інший світ.

Яскравий, сонячний, чистий.

Там радісно сміялися діти.

Сім’ї відпочивали на пікніках.

Люди зустрічали світанок і возносили молитви Сонцю.

Перед очима Гордіса виростали старовинні будівлі, величні храми й залитий золотим світлом Будалар.

Примарна утопія.

Немов душа загиблого брата Гаранаті, яка так і не змогла померти разом із ним.

Гордіс ішов далі.

Здавалося, минули не години — роки.

Місто змінювалося навколо нього, а він усе йшов, заглиблений у свої думки, доки раптом його не вирвав із них дитячий голос.

— Тату...

Гордіс завмер.

Повільно піднявши голову, він побачив хлопчика.

Того самого хлопчика, якого колись охороняла мати Будалара.

Хлопчик біг прямо до нього.

А назустріч ішла Карелла.

— Щось ти довго, лікарю! — засміялася вона.

Він посадив свого сина собі на плечі, потім лагідно пригорнув її  до себе.

І вони разом продовжили свій шлях — крізь вечірнє місто, крізь дощ, крізь усю його несправедливість і темряву...

Туди, де все ще жила надія на Будалар.