Глава 6

Трохи відпочивши й прийшовши до тями, хлопці сіли в машину та продовжили свій шлях, водночас намагаючись з’ясувати, що ж щойно з ними сталося.

— Касета… вона порвалася… От чорт! — із досадою сказала Карелла. — Я все одно думаю, що тут щось не так… Хто ці люди? А ці, у масках?.. Невже вони й справді так виглядають? — не вгамовувалася Карелла.

— Я думаю, що ми на порозі великої таємниці, — задумливо відповів Гордіс. — Ти їх бачила? Вони були наче проекція… Ніби фільм на плівці. Але як це можливо?..

Вони під’їжджали все ближче й ближче до Карнаса, і ось уже надвечір побачили перші занедбані будинки Карнаса.

Занедбані, напівзруйновані будинки з брудними вікнами та потрісканими стінами. Десь узагалі не було даху… Десь були вибиті вікна.

Машина зупинилася неподалік від одного із занедбаних будинків. Карнас був невеликим містечком — усього чотири вулиці, — але його огортала моторошна, аж дзвінка тиша.

Вони обійшли все містечко, але не знайшли жодної людини й навіть натяку на секту.

Вже розчаровані, вони повільно брели назад до машини, як раптом Гордіс помітив щось у вікні на другому поверсі.

— Подивись, он там!

Карелла подивилася й побачила, як у кімнаті за вікном хтось ходив і ніби з кимось розмовляв.

Вони вирішили, озброївшись, зайти до будинку.

Дерев’яні двері зі скрипом відчинилися. Вони обійшли весь будинок, але не знайшли нікого й нічого. Піднялися на другий поверх і зайшли до тієї кімнати — порожньо.

Гордіс уже хотів вилаятися, як раптом помітив на стіні зображення сонця.

Він одразу сфотографував його на телефон.

— Вони тут були. Без сумнівів! Карелло, ми напали на слід!

Дівчина торкнулася зображення, і її палець одразу забруднився фарбою.

— Подивись! Фарба свіжа! Ніби її нанесли прямо перед тим, як ми зайшли.

— Нам треба все тут оглянути.

Але не тут-то було.

Вони почули, як вхідні двері з гуркотом зачинилися. У вікні вони побачили двох — чи то хлопців, чи то дівчат, — які щодуху тікали від будинку. Вони бігли так швидко, що хлопці навіть не встигли моргнути, як ті вже зникли.

— Сектанти… Значить, вони все-таки тут мешкають.

— Але чому тоді тут немає жодної речі? Де вони сплять? Де їдять? — не вгамовувалася дівчина.

— Напевно, це, знаєш, як святе місце… Вони приходять сюди, як паломники…

Ще раз обійшовши містечко й не знайшовши жодної речі, вони поїхали назад додому.

Через кілька днів Гордіс знову почав приймати пацієнтів, а Карелла — розслідувати вбивства.

Але одного дня все змінилося.

Як завжди, Гордіс сидів у своєму кабінеті й розглядав ту саму монету, як раптом до нього знову зайшов Рагін.

— Привіт! А я до тебе. Ну як відпочинок? О-о, так я бачу, що він пішов тобі на користь! — засміявся він.

— Та привіт… Ох, і не питай… — задумливо відповів Гордіс. — Розумієш, ми з Кареллою їздили до Карнаса…

— Куди? — здивовано перепитав Рагін.

— У Карнас. Ходять чутки, що ті, хто заражають, мешкають саме там. Але там нікого немає. А ми знайшли тільки це.

Він простягнув Рагіну фотографію.

Рагін кілька хвилин мовчки дивився на знімок, а потім похитав головою.

— Ох, друже… Не ліз би ти в це. Залиш це детективам…

— А ще подивися…

Гордіс простягнув йому монету.

Рагін довго розглядав її, а потім перевів погляд на Гордіса. Нарешті суворо, майже з роздратуванням, запитав:

— Де ти це взяв?

— Вона була серед тих монет, які ти передав мені… Тоді… — відповів Гордіс.

— Хм… Слухай, це я заберу. А ти їдь додому і завтра будь удома, добре? — відповів Рагін.

Він вийшов із кабінету.

Нічого не розуміючи, Гордіс зробив так, як велів йому друг.

Коли він приїхав додому, біля дверей побачив заплакану Кареллу…