Глава 2

Ранкове сонце заливало мокрі після нічного дощу вулиці, якими вже ходили ще сонні люди по своїх справах. Їздили вози, запряжені кіньми. Маленькі різнокольорові торгові лавки з навісами та вивісками, кафе зі столиками просто на вулиці відчиняли свої двері, і вулиці одразу наповнювалися запахом готових страв!

Були тут і старі запилені бібліотеки — високі кам’яні будівлі, потемнілі від часу, з вузькими вікнами та різьбленими дверима, і музеї старовинних артефактів - масивні, майже палацові, з колонами та внутрішніми двориками.

Було літо, і діти гралися біля берега океану, пірнаючи у воду, а рибалки закидали сіті, ловлячи рибу.

Тут же, на березі, навколо згаслого багаття сиділи компанії мудреців.

А поруч бігали зграї безпритульних собак, які вже встигли втекти від чергового офіціанта, поцупивши зі складу кафе м’ясо.

Десь удалині тихо грала музика.

Місто було збудоване зі світлого каменю. На фасадах виднілися зображення сонця, дахи прикрашали мідні фігури, а між будинками проходили арки та криті галереї.

Відчувалося, що тут панує атмосфера любові й краси, а також жага до знань.

Але чорні хмари закрили собою яскраве сонце.

І на місто опустилася темна, майже непроглядна пітьма.

Земля затремтіла.

Найкрасивіші будівлі почали руйнуватися, обвалюючись на землю й здіймаючи навколо хмари пилу. Десь горіли будинки. Люди бігли в невідомість, нічого не бачачи перед собою. Звідусіль лунали крики й плач, а навколо падали уламки.

Жінка, одягнена в красиву бежеву сукню, з високою зачіскою та вуаллю, що прикривала її обличчя, бігла, притискаючи до себе  перелякану дитину. За нею бігли інші люди.

Будівлі продовжували руйнуватися.

Гордис прокинувся в холодному поту, важко дихаючи. Він дотягнувся до склянки з водою й жадібно випив.

Карелла, прокинувшись, сонно запитала:

— Що сталося?

— Нічого. Просто страшний сон наснився.

Потім він замислився й сказав:

— Карелло…

— Що?

— Мені здається, мені наснився якийсь дуже важливий сон.

— Розкажи.

— Мені снилося дуже красиве місто. Мені там було так добре… А потім усе почало руйнуватися. І найцікавіше — я побачив дуже красиву жінку.

Він замовк на мить.

— Від неї віяло любов’ю… Домом. Хто вона?

Карелла задумалася.

— Слухай, лягай спати. Завтра подумаємо.

Обійнявши його, дівчина знову занурилася в сон, а Гордис і досі дивився на обличчя неіснуючої незнайомки, яка притискала до себе дитину.    Світало , і перші промені сонця пробивалися крізь клуби диму, що ще розвіювався після руйнівної ночі. На невеликому пагорбі стояла група людей, із жахом дивлячись на те, що сталося з їхнім маленьким містом за одну ніч.

Жінка, яка притискала до себе дитину, зняла вуаль теж  дивилася на зруйновані будинки, бібліотеки та музеї… Із міста досі виходили люди, які підіймалися на пагорб: старі, жінки й діти. Хтось плакав, хтось молився, а хтось із благанням дивився на неї, ніби запитуючи: «І куди ми тепер?»
Жінка мовчки продовжувала дивитись  на хаос, міцно притискаючи до себе дитину.