Глава 1

Гордіс підійшов до дверей свого кабінету й, відімкнувши їх ключем, увійшов усередину.

Біля входу вже зібралася чимала черга пацієнтів. Попри те, що годинник показував лише дев'яту ранку, люди терпляче чекали на прийом. Для багатьох він був останньою надією.

Зачинивши двері, Гордіс швидко підготувався до роботи: повісив пальто на вішак, розклав папери, вдягнув білий халат і перегорнув журнал прийому.

За кілька хвилин до кабінету зайшла медсестра.

— Першого пацієнта, будь ласка.

Робочий день розпочався.

Люди змінювали одне одного майже без перепочинку.

— Лікарю... подивіться, будь ласка, мого сина... — крізь сльози благала невисока жінка, міцно стискаючи руку худорлявого юнака. — Кілька днів тому він зустрів на вулиці якогось хлопця... Вони перекинулися лише кількома словами... і все. Уже третій день сидить мовчки, ніби сам не свій. Не їсть... не п'є... майже ні з ким не розмовляє...

Гордіс уважно оглянув хлопця, поставив кілька запитань, після чого задумливо зняв окуляри.

— На жаль... є певні симптоми, які можуть свідчити про контакт із представником секти.

Жінка зблідла так різко, що ледь не впала.

— Як... як секти?.. — прошепотіла вона. — Він же майбутній юрист... Це неможливо... Боже милостивий...

Вона тремтячою рукою перехрестилася.

— Не втрачайте надії, — спокійно відповів Гордіс. — Я випишу направлення до спеціаліста. Якщо почати лікування вчасно, шанси дуже високі.

Жінка зі сльозами подякувала й вийшла разом із сином.

Не минуло й хвилини, як до кабінету зайшов наступний пацієнт.

Гордіс уже приклав стетоскоп до його грудей, коли двері несподівано відчинилися.

На порозі стояв повненький чоловік у дорогому костюмі. В одній руці він тримав пляшку вина, в іншій — коробку цукерок. Це був Рангін — один із високопосадовців, життя якого Гордіс нещодавно врятував.

— Гордісе! Сонце ти моє! — голосно вигукнув він, широко всміхаючись. — Дякую тобі! Я живий, дружина жива, наші люди знову можуть працювати! Ти навіть не уявляєш, що зробив для нас!

Він простягнув подарунки.

Гордіс ніяково усміхнувся й тихо промовив:

— Не при пацієнтах... Ходімо краще на хвилину вийдемо.

Попросивши чоловіка зачекати, що сидів на огляді, вони разом вийшли до невеликої курилки.

Перекинувшись кількома словами про справи, Рангін дружньо поплескав Гордіса по плечу.

— Ну, проси! Що тобі потрібно? Для тебе сьогодні немає нічого неможливого!

Гордіс на мить замислився.

— Є одне прохання. Мені потрібна одна енциклопедія. Здається, саме в ній є опис хвороби, яку я зараз досліджую. І ще... якщо можна, дістань одну книгу з філософії. Завтра ввечері ми з Кареллою хотіли б її прочитати й обговорити.

Рангін розсміявся.

— Та які можуть бути проблеми? Для тебе — усе що завгодно! Дістанемо і енциклопедію, і книгу. Ми ж на твоєму боці!

Чоловіки міцно потиснули один одному руки.

За мить Гордіс повернувся до кабінету, де на нього вже чекали нові пацієнти.Гордису було сорок років. За своє життя він досяг чималого. Народившись у бідній родині, він зумів піднятися до рівня фахівця, до якого приїжджала лікуватися вся верхівка країни — від чиновників і суддів до самого лідера  Кайраса.
Він жив у столиці — Гаранаті. Місто зустрічало своїх мешканців нескінченними проспектами, якими без упину мчали автомобілі. Тротуарами щодня рухалася сіра маса людей — однаково вдягнених, з однаковими думками, однаковими переконаннями та однаковими цілями. Над усім цим височіли холодні бетонні будівлі у стилі бруталізму, що навіювали відчуття безмежної одноманітності.
Ще замолоду Гордис зрозумів: якщо хочеш досягти успіху, потрібно мислити холодно, розважливо й обов'язково заводити потрібні знайомства. І він їх завів.
Найближчою людиною для нього стала Карелла — донька начальника поліції. Висока, впевнена в собі жінка років тридцяти, вона працювала детективкою й розкривала такі заплутані справи, над якими ламали голови навіть найдосвідченіші слідчі.
Познайомилися вони випадково. Під час одного з розслідувань Кареллу тяжко поранили, і саме Гордис урятував їй життя. З того часу між ними виникла дружба, яка згодом переросла в кохання.
Після невдалих стосунків він нарешті зустрів людину, з якою міг говорити до світанку, сперечатися, розмірковувати про життя й книжки. Та існувала одна перешкода — чоловік Карелли.
Гордис щиро не розумів, що вона знайшла в цій людині. Той ніколи не цікавився її успіхами, не захоплювався її розумом, майже не бачив у ній жінки, а інколи навіть забороняв працювати. Саме це найбільше дратувало Гордиса.
У Трелії знання були суворо контрольовані державою. Людина мала право розвиватися лише у своїй професії. Якщо ти лікар — ось тобі перелік книжок, затверджених лідером. Якщо криміналіст — читай лише те, що дозволено криміналістам.
Такий порядок Гордиса не влаштовував.
Завдяки своїм зв'язкам він міг діставати найрідкісніші видання, яких не мав права торкатися ніхто інший.
Вечір видався холодним. За вікном знову падав сніг.
Замовивши вечерю з ресторану, Гордис готувався до зустрічі з Кареллою.
Книга, яку він так довго шукав, уже лежала на столі.
Нарешті пролунав дзвінок.
Відчинивши двері, він побачив Кареллу. Допоміг їй зняти пальто й запросив до кухні.
— Як справи? — запитав Гордис, розливаючи вино по келихах.
— Не дуже... Чоловік моєї подруги покинув сім'ю. Перед цим він зустрічався з одним із представників секти.
Вона зробила коротку паузу.
— Книгу дістав?
— Так.
Гордис простягнув їй старовинний том у темному шкіряному переплеті. Він виглядав так, ніби приховував відповіді на всі запитання світу. Здавалося, варто лише прочитати його — і вже ніколи не залишишся колишнім.
Карелла жадібно перегортала сторінки.
Раптом її палець завмер.
— Ось... ось воно! Бачиш? Це місто справді існувало!
— Яке саме?
— Будалар. На сучасних мапах його немає. Але один із заражених постійно говорив про нього... Казав, що мусить його знайти.
Вона підняла погляд.
— Гордисе, у мене до тебе прохання. Якщо до тебе знову потраплять люди із симптомами цієї хвороби, насамперед повідомляй мене. Ми повинні зрозуміти, як саме ці Діти діють на людей.
— Домовилися. Але що ти ще знайшла?
— Відомо, що у них є лідерка. Вони називають її Матір'ю. Кажуть, що люди слухають Батька, і саме тому вони нещасні. Що це означає — поки що ніхто не розуміє.
Вона перегорнула ще кілька сторінок.
— Також з'ясували, що вони мешкають у покинутому місті Карнас.
— Це ж майже на самому сході країни! — здивувався Гордис. — Якщо їхня домівка там, то як вони з'являються тут?
— Найімовірніше, вони давно покинули Карнас. Тепер їх можна зустріти майже в кожному місті Кайраса. Зазвичай вони ховаються в покинутих будівлях або на околицях.
— Цікаво...
Карелла кивнула.
— Є ще одна дивна річ. Вони весь час говорять про майбутнє. Повторюють одну й ту саму фразу: «Усе зміниться, коли сонце освітить обгризений, змучений череп.»
Гордис засміявся.
— Фантазери.
Карелла теж усміхнулася.
— Можливо...
Вона замислено подивилася у вікно, за яким усе густішала заметіль.
— А можливо, ми лише стоїмо на порозі чогось значно більшого.Сніг непомітно перейшов у справжню хуртовину.
Карелла вирішила залишитися у Гордиса.
Увесь вечір вони говорили, сміялися, читали стару книгу, сперечалися й будували здогадки. І серед холодного, байдужого мегаполіса квартира Гордиса здавалася єдиним по-справжньому живим місцем.