12

Ми із сестрами прийшли у місце, де домовилися зустрітися із мамою, чекаємо на неї, їй уже пора прийти, а її все немає і немає. Я дивлюся на наручний годинник, пів години минуло, я зателефонувала мамі, вона відповіла:

- Привіт, доооннюю. Нарешті ти...

Вона почала гикати.

- Ми з тобою домовилися зустрітися.

- Коли? Дійсно?

- Усе зрозуміло, бувай, - я поклала слухавку і повіьно опустила телефон.

- Мама забула про зустріч.

Я побачила, що дівчата засмутилися, як і я.

- Ходімо додому, я вам по дорозі куплю морозива і ми всі разом подивимося фільм.

Ми так і зробили, цей вечір ми провели разом.

За день до початку осінніх каніку Олеся захворіла, тому ми нікуди не поїхали та залишилися вдома.

Ми прибрали город і найняли трактор, він його заорав, тому зараз роботи стало менше. Я нарешті дозбирала гроші й викупила будинок, тепер він офіційно наш. Дівчата цьому зраділди, и це відсвяткували чаєм з тортом.

Минули канікули у Лізи, Олесі та Зої, вони знову ходять до школи. Скоро буде зима, на вулиці стає ще холодніше.

Я прийшла із роботи, дівчата уже приготували вечерю, зайшла у будинок, із кухні вийшов Любомир і мене це дуже здивувало. Хлопець посміхнувся і сказав:

- Привіт, Іє, я ось прийшов до тебе, дівчата кажуть, що ти на роботі, вирішив допомогти їм приготувати вечерю, думаю, ти прийдеш утомлена й голодна та й дівчатам легше. Я робив всю основну роботу, дівчата лише трішки мені допомагали.

- Дякую, це так мило з твого боку, я приємно вражена.

Я пішла у свою кімнату, переодяглася у домашній одяг, потім пішла у кухню, на мене чекала тарілка ароматного борщу. Ми усі разом сіли їсти, я додала у тарілку борщу ложку сметани, Любомир теж додав, сестри усі, крім Олесі, теж додали сметани. Вона не надто любить молочні продукти.

Раптом я почула, що хтось стукає у вікно, я вийшла на вулицю і побачила незнайому дівчину.

- Добрий вечір. Це тут живуть доньки Дмитра і Тамари Квітки?

- Так, усе правильно, ми тут. А що сталося?

- Ваші батьки потрапили до лікарні, я живуповерхом вище, ваша сусідка Мирослава підказала вашу адресу. Мене, до речі, звуть Кіра.

- Дуже приємно познайомитися. У якій лікарні мої батьки?

- У першій обласній.

Мирослава це сусідка, моя ровесниця, ми з нею спілкуємося, тому вона знає, де ми з дівчатами живемо. Я повернулася у кухню і все пояснила, Любомир відвіз нас до лікарні, виявляється, що у нього є машина, синій опель, він виїхав автомобілем із двору бабусі. За пів години ми уже були у лікарні.