Колись давно, ще до того, як діти навчилися вимовляти слово «повітряна тривога», вони жили разом. В одному дворі, в одній школі, в одній країні, яку називали домом.
А потім прийшла Війна і зробила те, чого не змогли зробити навіть дорослі сварки — розділила дітей. Хтось поїхав у Польщу, хтось у Німеччину, хтось у Канаду, хтось залишився у Києві, Харкові, Львові, Дніпрі...
Хтось став дорослим занадто швидко.
Діти дивилися на карту світу і думали: «Ми тепер чужі?»
Кузьма з’явився на кухні… з гітарою
Одного вечора, коли світло знову вимкнули, маленький Марко почув знайомий голос із маминої старої колонки:
— Та не грузись ти так, мала. Життя — штука цікава, навіть коли його трохи ламають.
Марко підняв голову і побачив Кузьму. Справжнього, у своїй куртці, з гітарою і з тією усмішкою, ніби він знає про життя більше, ніж Google.
— Ти хто? — спитав Марко.
— Та я? Я той, хто збирає своїх по світу. Кузьма. Ну, типу твій дядько, якого ти не знав, але завжди любив.
Діти з різних країн зібралися навколо
І раптом у кімнаті з’явилися інші діти.
Оля з Варшави.
Ілля з Берліна.
Софія з Торонто.
Настя з Миколаєва.
Даня з Бахмута, який тепер жив у Львові.
Вони дивилися один на одного, як на людей з різних планет.
— Ми тепер хто? — спитала Софія. — Емігранти? Біженці? Зрадники? Герої?
Кузьма сів на стіл, звісив ноги і сказав:
— Та ви просто мої. Українці, де б ви не були. Ви — як вайфай: якщо ловите Україну в серці. значить підключені.
Про тих, хто поїхав
Даня тихо сказав:
— А мені в школі казали, що ті, хто поїхав, кинули країну…
Кузьма серйозно подивився на нього. Рідко, але він умів бути дуже серйозним.
— Дивись, малий. Коли в хаті пожежа, хтось біжить гасити, а хтось виносить дітей і кота.
І обидва герої. Нема правильного способу виживати, є тільки людський.
Оля з Польщі заплакала:
— Я сумую за Україною. Але вже думаю польською…
Кузьма підморгнув:
— Та думай хоч марсіанською. Головне, щоб снила українською. Бо мова — це коли ти лаєшся, смієшся і молишся без перекладу.
Як він об’єднував їх піснями
Кузьма взяв гітару і заспівав.
І раптом у кожній країні діти почули той самий звук.
У Варшаві Оля підспівувала.
У Берліні Ілля гуглив слова.
У Торонто Софія вперше за довгий час сказала: «Мамо, давай українською».
У Львові Даня згадав, як у Бахмуті вони слухали ці пісні в машині.
І вони зрозуміли:
Країна — це не тільки земля. Це звук, смак, запах, пам’ять.
Що важливого Кузьма сказав би дітям про 2022–2026
Кузьма дивився на них, як дивляться дорослі, які дуже люблять, але не люблять пафосу.
— По-перше, війна не забрала вас одне в одного. Вона просто розтягнула вас, як жуйку по планеті
По-друге, не треба соромитись, що ви смієтесь, коли хтось сумує. Життя не повинно стояти в жалобі, бо тоді ворог виграє.
По-третє, пам’ятайте своє. Навіть якщо живете в країні, де крутіші дороги і більше шоколаду.
Бо своє — це не про бідність, своє — це про коріння.
І по-четверте… Україна — це не тільки там, де прапор. Це там, де ви не забули, хто ви, навіть коли стали трохи іншими.
Про майбутнє
Марко спитав:
— А ми повернемося?
Кузьма посміхнувся тією посмішкою, яка одночасно смішна і сумна.
— Хтось повернеться тілом. Хтось — грошима. Хтось — ідеями. Хтось — піснями. Але всі ви вже повернулися, бо носите Україну всередині. А це найважче відібрати.
Кінець, який насправді початок
Коли світло знову ввімкнули, Кузьма зник. Але в колонці грала його пісня.
Марко написав Олі, Софії, Іллі й Дані:
«Ми все одно одна банда. Просто дуже міжнародна».
І вперше з 2022 року він відчув не сум за втраченим, а теплу дивну гордість, що Україна тепер звучить у різних часових поясах.
5 питань для рефлексії після казки
1. Де зараз для мене Україна? У країні, мові, людях, спогадах, піснях, запахах? Що саме робить її «моєю» — навіть якщо я далеко?
2. Ким я себе відчуваю: тим, хто поїхав, тим, хто залишився, чи тим, хто розтягнувся між двома світами? І що я відчуваю до себе в цій ролі — гордість, сором, сум, вдячність?
3. Якою мовою я зараз «сню» — про що я думаю, коли мені добре або страшно? Які образи з дому живуть у моїх снах і спогадах?
4. Що допомагає мені відчувати зв’язок із «своїми людьми» на відстані? Пісні, жарти, родина, традиції, ритуали, повідомлення, пам’ять?
5. Як я хочу повертатися до України: тілом, серцем, діями, творчістю, підтримкою? І який мій маленький крок до цього вже сьогодні?
Тут немає правильних відповідей, є тільки твої, бо Україна — це не місце на карті.
Це місце в тобі.
#1479 в Фентезі
#358 в Міське фентезі
казка для дорослих, війна друзі, проживання страху та віра в добро
Відредаговано: 02.08.2026