ГЛАВА 1 ЛОГІКА ТА МАНІПУЛЯЦІЇ

Зала переговорів на станції "Точка Рівноваги" була втіленням лицемірства.

Панорамне вікно від підлоги до стелі відкривало величний вид на газовий гігант Гіперіон-VI, чиї смарагдові та сапфірові хмари повільно оберталися в космічній тиші. Стіл із відполірованого обсидіану віддзеркалював це холодне світло, створюючи ілюзію, ніби співрозмовники сидять за столом, що пливе у безодні. Все тут було спроєктовано для створення відчуття нейтральності та спокою.

Але повітря в залі було наелектризоване до краю. Воно потріскувало від трьохсотлітньої ненависті.

Люціан Соларіс сидів у кріслі з легкістю людини, яка вважає будь-яке приміщення своєю власністю. Він був одягнений у світлий костюм, що відтіняв його засмаглу шкіру та золотисте волосся. Легка, невимушена посмішка не сходила з його вуст, але в куточках його очей ховався хижий блиск. Він повільно провів пальцем по краю свого дата-планшета, на якому світився лише один рядок: "Пропозиція про збільшення поставок кріоніту на 15%".

— Виняткова тиша, чи не так? — його голос був оксамитовим, розрахованим на те, щоб зачаровувати і заспокоювати. — Іноді мені здається, що тільки тут, у цій порожнечі, наші Доми можуть почути одне одного.

Навпроти нього сиділа Астрід Лунар. Вона була повною його протилежністю. Темний, функціональний комбінезон, жодних прикрас, волосся зібране у строгий вузол. Вона не торкалася свого планшета. Її руки спокійно лежали на столі, але її погляд був гострішим за будь-який скальпель. Вона не дивилася на величний пейзаж за вікном. Вона дивилася на Люціана, аналізуючи кожну мікросекунду його посмішки, кожен рух його пальців.

— Ми чуємо вас чудово, Люціане, — її голос був рівним і холодним, як поверхня астероїда. — Особливо, коли ви говорите про збільшення квот, одночасно подаючи заявку на розробку синтетичного стабілізатора. Дім Соларіс завжди так голосно заявляє про свої наміри, що дивно, як ви взагалі зберігаєте якісь таємниці.

Посмішка Люціана стала ширшою, але не теплішою. Він очікував цього. Вона бачила його наскрізь, і саме ця гра йому подобалася найбільше.

— Таємниці? Астрід, ми живемо в еру прозорості. Розробка синтетики — це лише страховка. Прогрес не стоїть на місці. Ми всі повинні мати план "Б". Хіба ваша служба безпеки не вчить вас того ж? — він трохи нахилився вперед, і його голос став тихішим, довірливішим. — Чи, можливо, ви боїтеся, що одного дня Дім Лунар стане непотрібним? Що ваша темрява більше не зможе диктувати умови нашому світлу?

Астрід навіть не кліпнула.

— Ми не боїмося стати непотрібними. Ми запобігаємо тому, щоб ви у своїй гонитві за прогресом не спалили всю систему. Кріоніт — не просто товар. Це стабільність. А стабільність — це те, чого вашому Дому завжди бракувало.

Вона витримала паузу, дозволивши своїм словам в'їстися в ідеальну тишу.

— Тож давайте без маніпуляцій. Ви хочете більше кріоніту. Наші умови на столі. Або ви їх приймаєте, або ваші нові реактори працюватимуть на половину потужності.

Саме в ту мить, коли Люціан відкрив рота для відповіді, станція здригнулася.

Це був не поштовх. Це був глибокий, нутряний спазм металу й кераміки. Обсидіановий стіл завібрував, склянки з водою розлетілися на друзки. Світло за панорамним вікном на мить згасло, і величний газовий гігант зник, зануривши залу в повну темряву. А потім, через секунду мертвої тиші, до них докотився звук — глухий, потужний вибух, що, здавалося, йшов з самих основ "Точки Рівноваги".

Темрява тривала рівно три секунди. Три секунди абсолютної тиші, коли зникли навіть фонові шуми систем життєзабезпечення. Для Люціана це була мить роздратування — несподівана перешкода в його ідеально прорахованій розмові. Для Астрід це були три секунди чистої інформації. Вона встигла відзначити напрямок вібрації, відсутність вторинних поштовхів і повне знеструмлення — ознаки не локальної аварії, а пошкодження головного реактора станції.

А потім увімкнулося аварійне освітлення.

Червоні смуги світла спалахнули вздовж стін, кидаючи на обличчя довгі, моторошні тіні. Величний вид на газовий гігант зник за аварійними металевими щитами, що з гуркотом закрили панорамне вікно, перетворивши залу на герметичну пастку. З віддалених коридорів донісся приглушений гул сирен і ледь чутні крики паніки.

Люціан залишився сидіти нерухомо, але його спокійна маска зникла. На її місці з'явилася холодна, зосереджена оцінка. Його розум миттєво прокручував варіанти. Саботаж? Аварія? Напад? Хто виграє від цього? Він подивився на Астрід, і вперше за весь час їхнього знайомства побачив у її очах не холодну зневагу, а щось інше — професійний, майже хижий вогонь.

Астрід уже стояла на ногах. Вона підійшла до дверей і провела долонею по панелі доступу. Та не реагувала.

— Двері заблоковані. Центральний замок, протокол карантину, — констатувала вона, її голос був таким же рівним, як і до вибуху. Вона торкнулася свого комунікатора на зап'ясті. — Зв'язку немає. Усі канали заглушено.

Вона обернулася до Люціана. Червоне світло надавало рисам її обличчя жорсткості, перетворюючи її на воїна, а не на бюрократа.

— Ваші люди, Люціане? Вирішили прискорити переговори більш вагомими аргументами?

Люціан повільно підвівся, обтрушуючи невидимий пил зі свого ідеального костюма. Він знову посміхався, але тепер його посмішка була схожа на оскал звіра.

— Мої люди? Астрід, будь ласка. Такий грубий підхід — це ваш стиль. Навіщо влаштовувати вибух, якщо можна просто отруїти систему вентиляції? Більш тихо, більш ефективно. — Він зробив крок до неї, і відстань між ними скоротилася до метра. Вперше вони були так близько. — А ось влаштувати гучний, хаотичний вибух, щоб звинуватити в усьому Дім Соларіс і отримати привід для розриву контракту... Це вже більше схоже на відчайдушний хід Лунарів.

Вони дивилися один одному в очі посеред червоних відблисків і завивання сирен. Гра скінчилася. Почалося щось інше.

— Ми обидва знаємо, що це не ми, — нарешті тихо сказала Астрід, її аналітичний розум уже відкинув найпростіші версії. Вона не вірила, що Люціан настільки дурний, щоб влаштувати вибух, коли сам перебуває в епіцентрі. Так само, як і її люди. — Це третя сторона.