ПРОЛОГ

У системі Гіперіона, де на пилових хмарах народжуються нові світи, людство знайшло свій другий дім. Але життя тут трималося на крихкому балансі двох сил, двох великих Домів, що були водночас і порятунком, і прокляттям одне для одного.

Дім Соларіс, народжений у сліпучому сяйві самої зірки, навчився черпати її вогняну кров. Їхні сонячні вітрила ловили плазму, а гігантські станції перетворювали лють світила на чисту енергію, що живила планети й колонії. Вони були світлом, прогресом і гординею цивілізації.

Дім Лунар, що знайшов притулок у холодній темряві астероїдного поясу, володів іншим скарбом. Лише вони вміли видобувати з крижаних надр рідкісний ізотоп "кріоніт" — єдину речовину в галактиці, здатну стабілізувати та зберігати нестримну енергію зірки. Вони були тінню, таємницею і фундаментом, без якого згоріло б усе.

Колись, на зорі колонізації, засновники двох Домів були партнерами. Їхні імена — Каелан Соларіс та Елара Лунар — стали легендою про втрачену дружбу. Разом вони збудували першу енергетичну станцію, "Першу Іскру", що мала стати символом єдності.

Але вона стала їхнім надгробком.

Станція вибухнула внаслідок катастрофи, що забрала життя Елари Лунар і назавжди розколола їхній союз. Правда про той день загубилася в часі, перетворившись на зброю.

Дім Соларіс вписав у свої хроніки історію про недбалість Лунарів, про фатальну помилку Елари, яка ледь не знищила все. Каелан, за їхньою версією, став героєм, що врятував систему з попелу.

Дім Лунар розповідав своїм дітям іншу казку — пошепки, у тьмяному світлі шахтарських ламп. Казку про зраду. Про те, як Каелан Соларіс влаштував саботаж, щоб привласнити технологію, вбивши свою партнерку і збудувавши імперію на її кістках.

Відтоді минуло три століття. Три століття "холодної війни", корпоративного шпигунства, політичних інтриг та вбивств, замаскованих під нещасні випадки. Ненависть стала їхньою релігією, а залежність — кайданами. Соларіси не могли дати світло без кріоніту Лунарів. Лунари не могли продати свій кріоніт нікому, окрім Соларісів. Вони були пов'язані навіки.

І тепер на сцену виходило нове покоління, що ввібрало цю ненависть із молоком матері.

Люціан Соларіс, харизматичний спадкоємець, чия посмішка була такою ж яскравою і небезпечною, як спалахи на сонці.

Астрід Лунар, мовчазна голова служби безпеки, чиї очі бачили крізь людей так само чітко, як сканери крізь астероїдну породу.

Їхня зустріч була неминучою. І вона мала відбутися на єдиному клаптику нейтральної території, на станції "Точка Рівноваги", де стара ворожнеча мала спалахнути з новою, руйнівною силою.