Діти драконів

Після важкого дня в універі Тарас нарешті вибіг на вулицю. Глибоко вдихнув прохолодне осіннє повітря, підняв голову та замріяно глянув на птахів, що кружляли у височині. Хух, вільний. Уже вечоріло. Іти на тролейбус чи маршрутку зовсім не хотілося: зараз, у годину пік, туди напхається народу, як оселедців. Натомість хотілося пройтися, подихати свіжим повітрям. Тож Тарас не повернув на зупинку, а вирішив прогулятися через парк. Погода чудова, іти недалеко — просто через парк, на гірці його будинок.

Зупинившись на переході, Тарас мимоволі озирнувся та помітив дівчину, що стала поряд із ним, чекаючи зеленого сигналу. Вона оглядалася довкола, мружачись, боязко сахалася від людей та взагалі виглядала якось дивно та неприродно для цього місця. Попри прохолодну жовтневу погоду, одягнена була лише в легку довгу сукню з напівпрозорої голубуватої тканини, оздоблену вишивками квітів та листя. Довге русяве волосся заплетене у кілька кіс та викладене у вигадливу зачіску. Вуха прикрашали масивні сережки з різноколірними каменями. Дівчина притискала до тіла маленьку сумочку з вишивкою та озиралася, наче боялася, щоб хтось її не поцупив. Зрештою вона зупинила погляд на Тарасі та почала ретельно його розглядати. Не звиклий до такої надмірної уваги, хлопець подивився в інший бік та вставив у вухо навушник.

Перейшовши на той бік вулиці, Тарас мимоволі озирнувся та здивувався, що дівчина не відстає від нього та дивиться, ніби хоче щось спитати, але соромиться.

— Юначе, — зрештою боязко запитала вона з дивним акцентом, і Тарас для ввічливості витягнув навушник, — чи ви не підкажете мені, як пройти до дракона?

— До дракона? — перепитав він і почухав потилицю. — Що за дракон? Це якийсь ресторан з назвою “Дракон”?

Точно! Як він одразу не здогадався? Тут нещодавно відкривали ресторан східної кухні, мабуть, він так і називається. І дівчина одягнена явно не за сезоном, святково. Очевидно, прямує до ресторану на якийсь захід.

— Ні, це не ресторан, — дівчина замотала головою. — Мені потрібна статуя дракона. Тут десь недалечко має бути.

— Статуя? Та наче нема тут такої. А, ви маєте на увазі ту бетонну трубу у вигляді дракона в парку? Бо інших статуй тут нема…

— Так, я про неї. Мені казали, що дракон довгий, з дірками в тілі.

— А, то він. Дівчино, можна сказати, вам пощастило, — він мимоволі посміхнувся до неї. — Я саме йду через парк і покажу вам того дракона!

Парком вони йшли мовчки. Наблизившись до місця призначення, Тарас задумався, що ж знадобилося цій святково одягненій дівчині біля занедбаного майданчика з бетонною трубою, що мала бути драконом, але час та вандали зробили з ним своє діло. Фарба обдерлася, мозаїка місцями пообпадала, роги хтось пообламував, всередині труби валялося сміття. Воістину, горда та сильна казкова істота виглядала тепер недолуго та приречено. 

Дівчина зупинилася біля дракона та із сумом його оглянула. Тарас стояв осторонь, не наважуючись ні запитати, ні піти собі додому. Що ж незнайомка шукає біля цього недолугого артоб’єкта? Може, тут у неї призначено побачення? Дивне місце для зустрічі, але всяке буває, в кожного свій смак та дивацтва. Тим часом дівчина присіла біля труби, зазирнула всередину, понишпорила там рукою, тоді знову встала та обійшла дракона довкола. Тарас помітив, що трохи далі зупинилися дві бабці, уважно розглядали дівчину та про щось перемовлялися. Говорили не дуже тихо, мабуть, думаючи, що Тарас слухає в навушниках музику, хоча насправді він її давно вимкнув. Він прислухався та почув уривки розмови:

— Ти диви, вона в тій трубі риється, щось шукає!

— Ага, я ж тобі казала, що то наркомани, а ти не вірила! Вони там свої ховають… Як їх там?

— Закладки?

— О, точно. Закладки там ховають! Ти на дівку тільки глянь: надворі холодрига, жовтень місяць, а вона в тонкому платтячку бігає! Ну не інакше, як наркоша! Вони ж ні холоду, ні тепла нормально не відчувають під своєю гидотою! І ти на неї саму подивися: очі пусті, дивиться кудись вдалину. А хлопець не інакше, як на сторожі стоїть, щоб поліція не засікла!

— От срамота!

Бабці похитали головами та пішли собі далі. Почувши все, Тарас мимоволі напружився. А що, як ця дивна дівчина і справді шукає закладки? Капець, а як його теж спіймають? Ніхто не буде розбиратися, що він і гадки не мав, що їй потрібно біля дракона!

— Дівчино, — обережно звернувся він до незнайомки, яка продовжувала нишпорити біля труби-дракона, — а що ви шукаєте? Може, вам допомогти?

Вона різко підняла голову та подивилася на Тараса ясними блакитними очима. Від її погляду тілом пробігли мурашки.

— Та не важливо. Тут нема того, що мало бути.

“Ну точно закладку шукала!”

— А ви не хочете скласти мені компанію? — продовжила вона. — А то вже вечоріє, якось моторошно тут самій, у незнайомому місці…

— А що ви будете робити? До речі, мене звати Тарас, — він простягнув дівчині руку.

— Ліа, — вона кивнула та стала перед головою дракона. — Тут десь мали залишити зілля, але ніде не бачу. Мабуть, птахи склювали.

“Точно наркотики!”

— А що за зілля?

— Та травичка така, її кладуть біля статуї, чи на статую, запалюють і читають молитви. Ну нічого, в мене вона є, здогадалася прихопити про запас, — Ліа відкрила сумочку та почала там копирсатися.

— Молитви? Тут? А тут хіба є храм?

— Ні, але нам храм не потрібен. Ми, діти драконів, поклоняємося драконам. Достатньо будь-якого зображення чи статуї.

Ліа витягнула із сумочки маленький полотняний мішечок, розв’язала його та насипала на голову дракона якийсь коричневий порошок. Запахло травами. Що за діти драконів? Може, назва секти? Тарас намагався пригадати всі релігії та секти, про які колись чув, але не міг згадати ніяких “Дітей драконів”.

— Ви називаєте себе дітьми драконів? Цікаво…

— Угу, тільки от доля наша не дуже весела, — Ліа зітхнула, малюючи пальцем на розсипаному трав’яному порошку якийсь символ. — Нас переслідують, вбивають, катують. Наші вороги не хочуть, щоб ми славили драконів. Бо вони нам справді допомагають, а їх вірування пусті, боги не відповідають на молитви.