«Діти бісові». Глава третя.

Ранок почався з крику. Офіцери будили солдатів. Одразу ж почали запалювати багаття і готувати сніданок.
— Брате Люмберте... — чийсь тихий шепіт і легке потрушування змусили монаха прокинутися, хоча й не розплющити очі. — Брате Люмберте, вставай... — Люмберт витер ніс і нарешті розплющив очі.
За секунду волосся на його шиї стало дибки, а очі широко розкрилися. Мертві очі, бліда шкіра і сині губи, між якими висів чорний язик, — всього в парі дюймів від його носа. Юнак крикнув і скочив, витираючи очі. Скільки варіантів того, що відбулося, він прокрутив у своїй голові за цю мить? Та наступної миті він побачив, що перед ним сидить Кром, котрий до сліз сміявся і підкидав, мов м’ячик, свою трофейну голову, якою налякав монаха.
— Ранок добрий, брате Люмберт! Ха-ха-ха!
Під голосний і їдкий сміх божевільного монах плюнув на підлогу, все одно влучивши у свій чобіт, затягнув пояс і швидко покрокував до хащів.
Ох уже це ненависне відчуття. Коли після цілої ночі сну нарешті позбуваєшся зайвої води, котра зсередини розривала пах. Відчуття це межує між блаженною насолодою і мукою пекла. Все тіло Люмберта тремтіло. Нарешті він натягнув штани і затягнув пояс. Та раптом він почув неподалік від себе хрускіт. Він завмер. Це точно був чийсь необережний крок. Ельф, що втік з поля бою? Якась лісова потвора? Та навіть варіант того, що це хтось із загону, спокою не викликав.
— Хто там?
Зрозумівши, що нишпорку викрили, вона покинула сховок. Це була Гвена. Обличчя її було явно засоромлене.
— Ти що, підглядала?
Раптом вона розсміялася і почала втікати до табору. Монах сам не знав, нащо біжить за нею — схоже, сором і здивування разом із бажанням почути виправдання зіграли свою роль.
На здивування, вона бігла не до цього табору, а до вчорашнього. Там Ворони Ареса ще працювали над бранним полем. Вони вибігли з лісу і почали спускатися пагорбом. Гвена без проблем зробила зигзаг, а от Люмберт підсковзнувся і одразу ж покотився вниз. Щойно він припинив котитися, то, долаючи глухий біль у ліктях і колінах, почав сміятися над ситуацією, в якій опинився. Він став на лікті і хотів підвестися, але раптом поглянув на те, що змусило його заклякнути, а потім — блювати.
Він поглянув просто у величезну діру в животі вбитого вчора вояка, котрий був лише одним із двох дюжин трупів, роздягнених і кривавих, що лежали штабелем. Це був тільки один із безлічі пагорбів трупів, що вкривали галявину. Видовище тельбухів, що вивалилися з живота спотвореного воронами трупа, змусило монаха впасти в паніку. Він скрутився на землі, кашляючи і тримаючись за живіт. Але до нього хтось підбіг і допоміг підвестися. Гвена обтрусила його і витерла рукавом обличчя. На її обличчі явно читалося більше занепокоєння хлопцем, ніж причиною його нудоти. Важко дихаючи, він спробував їй подякувати, але вийшло лише незрозуміле булькаюче бурмотіння. Саме в цей момент він і зумів краще її розгледіти. Він навіть не звертав на це уваги раніше. Може, він навіть зробив би комплімент, якби міг говорити, а не вивертати залишки шлунка. Цікаво, як звучав би голос такої прекрасної істоти? Мабуть, не менш прекрасний. Запах оточення явно не грав йому на користь, тож він спробував відійти, але ноги обм’якли, і монах спробував втриматися стоячи, але схопився рукою за сорочку дівчини і випадково порвав їй тканину на грудях. Гвена схопила його за плечі і допомогла встояти. Схоже, її більше засмутила порвана тканина, ніж сама ситуація.
Саме у такій багатозначній позиції їх і застав стоячий неподалік Арес:
— Агов, шмаркач! — очі офіцера нагадували пару розпечених вуглин. — Ти що там з моєю донькою робиш?!
Тільки в цей момент Люмберт зрозумів, що сталося, і Гвена, судячи з її наляканого погляду в його бік, — також. В її очах так і читалося: «Біжи, нещасний, біжи». Не найкраща ситуація, щоб після неї опинитися перед Творцем на тому світі, подумав він. Сила знову повернулася до ніг монаха, і він щодуху помчався вгору пагорбом й направив шлях до лісу. Проклинаючи слабку тканину сорочки Гвени, він нісся мокрою травою. Судячи з бичачих подихів позаду, Арес гнався за ним і відставати не збирався.
Позаду монах чув, як Арес крикнув Гвені: — Дрібна шалаво, з тобою потім розберуся!
Кухар Цапко, як завжди з кислою фізіономією, почав бити ложкою по казанку. До нього одразу ж почали збігатися голодні, як чорти, Соболі. На колоді сиділи, наминаючи рибу і капусту, Кром і Вольф.
— А де це наш виродок? — поцікавився Вольф.
— Хрін його зна. Здається, в лісі ссить. — Кром виколупав око з голови коропа.
Саме в цей момент до них повільно, ліниво, ледь при тямі, пришкандибав у розідраному одязі і весь побитий, до кривавих синців, Люмберт.
— О, брате Люмберт, день добрий! — крикнув божевільний, наче не звертаючи уваги на стан монаха.
Вольф узагалі розсміявся: — Це куди тебе так занесло, виродок?
Монах підійшов до двох і, шморгаючи синім від удару носом, сказав: — Маю визнати, вперше радий, що я у Соболях... Саме це й було аргументом, аби мене не вішати на власному поясі, чи що він там мені кричав?..
Кром реготав, як скажений віслюк. Тоді монах підійшов до нього: — Кроме.
— Так, так, брате Люмберт?
— Йди трахни себе, придурок, — промовив хлопець, виплюнувши струмінь крові з ясен.
Кром різко замовк і зробив здивоване лице. Вольф же розреготався, виплюнувши свою юшку. Монах же пошкандибав до багаття. Він впав прямо біля багаття, стогнучи, але не рухаючи жодним м’язом обличчя, вже навіть не червоного, а дещо матово-синього кольору. Зараз найбільше йому хотілося вмитися. Він хотів продовжити спати, але побої заважали. Врешті він просто перевернувся і почав витріщатися на хмари. Здається, він бачив зайця. Та раптом чийсь крик змусив його піднятися і озирнутися довкола.
Він побачив, що Соболі довкола сміються і тицяють пальцями кудись. Раптом вони розійшлися, даючи дорогу якомусь коротуну в кривавій сорочці і з величезним рубцем над бровою. Він навіть не біг — просто повз на чотирьох. Потім монах розгледів у нього на спині жахливі рани від батога. Поранений повз, благаючи оточуючих допомогти, але варто було йому до когось підповзти, як одразу ж його відганяли ударом чобота по обличчю чи плечах. За ним хтось ішов. Коли коротун уже просто повз, дряпаючи землю руками, переслідувач його наздогнав. Довгий, доволі якісної роботи меч врізався з хрустом у понівечену спину, притиснувши коротуна до багнюки. Поранений видав пронизливе і тонке хрипіння, перш ніж убивця вийняв свою зброю, витер її об рукав, заховав до піхов і, ні слова не сказавши, покинув Соболів. Один із воїнів почав пхати тіло ногою. Той був ще живий. Монах вловив себе на тому, що дивиться прямо в очі помираючому. Дивна, ледь не садистська цікавість змусила його уважно дивитися за тим, як очі вбитого тьмяніють, а члени припиняють дригатися. Процес покидання тіла душею був до морозу по шкірі цікавим для монаха. Може, він і заблював би, але, мабуть, у ньому вже виблювано все до останньої краплі, тож усе обмежилося холодом у побитих ногах. Тому Люмберт просто пересів по інший бік вогнища, зловивши вухом слова одного з офіцерів: — Бляха, нормальну ж сорочку зіпсував! Добре, роздеріть її на бинти!
Дорогою монах зустрівся з їхнім медиком Джоном. Джон пройшов разом із ним і почав оглядати побиту фізіономію хлопця.
Люмберт усе ж таки наважився: — Джоне, а кого щойно вбили?
Джон не відволікся від зашивання брови хлопця, але відповів: — Наш полковник Георг стратив за вбивство старого Жижки коротуна Йохана.
— Ясно.
Лікар зашив розбиту брову монаха і пішов по своїх справах, а Люмберт просто хотів спати. Та їсти він хотів сильніше.
За годину він уже з’їв свою капусту і риб’ячий хвіст, тож просто бродив по табору. Та раптом його зупинив офіцер Філ зі списом.
— От ти де. Ось, сказано тобі видати, новобранець.
Філ дав монахові міхову куртку, пояс із кинджалом у піхвах і спис.
Люмберт взяв усе це, хоча й дещо збентежено: — А щит?
— Бери, що дають, зануда. Ми під вечір виступаємо на марш.
Слова офіцера здивували хлопця, але питань він не задав, адже офіцер відійшов раніше. Тоді він швидко одягнув свій, як би це не звучало, обладунок.
Боже, як же вона щипає.