«Діти бісові»

«Діти бісові»
«О! Добрі трактирів господарі, скоро до вас прийдемо ми!
Ну, налийте нам доброго вина, дайте нам жирного м'ясця! Дайте помацать ваших жінок — путникам темних дорог!
О! Добрі трактирів господарі, скоро до вас прийдемо ми!
Злодії, гвалтівники, дебошири, різники, невловимі й піймані! І решта з нас, прекрасних мужів!
О! Добрі трактирів господарі, скоро до вас прийдемо ми!
Кожен пагорб пронишпоримо! Кожну калюжу обійдемо! Кожну заразу заріжемо! І парочку своїх ми втратимо, але тут їх пом'янемо! За їх пропащі душі кружку прокинемо!
О! Добрі трактирів господарі, скоро до вас прийдемо ми!
Вірні слуги Папи! Церкви милі пси! Спочатку ріжем нечисть, потім трахаєм бабів! Хочете — судіть нас, як можете — прокляніть! Але спочатку кардиналу ви в рожу це скажіть!
О! Добрі трактирів господарі, скоро до вас прийдемо ми! Кляті Діти бісові! Ха-ха!»
«Діти бісові». Глава перша.
Двоє йшли стежкою посеред соснового лісу. Похмуре небо над ними ставало все більш темним. Перший, високий бородатий чоловік, був закутий в обладунки, а шолом тримав під пахвою. З-під густих брів виднілися два завжди невдоволені ока. За ним йшов якийсь хлопчина. Проста синя туніка, штани, підв’язані мотузкою, і пожовані дорогою чоботи сильно контрастували з латами із темної сталі першого. Судячи з виголеної лисини на потилиці, хлопець був монахом. Судячи з вимученого вигляду юнака, вони йшли вже доволі довго.
Ось вони нарешті дісталися до табору. Десятки вогнищ розкинулися лісовою галявиною, а навколо них зібралися сотні чоловіків. Юний монах з трепетом розглядав кожне похмуре обличчя, в яке заглядав дорогою. Убивці, баламути, гвалтівники, злодії — і всі при зброї, що спокою не вселяло. Капітан Монтер спльовував кожного разу, коли хтось з його бійців салютував йому. Раптом вони зупинилися неподалік від великої компанії біля багаття. Монах задумався, чи є серед смертних той, кому б подобався аромат цибулі, риби, диму й сечі, який зараз огортав усе навколо нього.
— Нус, — просопів капітан, витираючи око. — Ось твій полк, Соболі. Йди, привітайся з товаришами.
Монах проковтнув і хотів зробити крок уперед, але раптом хтось схопив його за плече. Коли юнак обернувся, то побачив біля себе чоловіка з навіженими очима і божевільною усмішкою. Монах одразу ж висмикнув з його руки своє плече і відійшов, але зіштовхнувся спиною з високим лисим чоловіком, який стояв позаду з тарілкою в руках.
Чоловік з виглядом навіженого розкинув руки:
— Кеп, ти б попередив про новенького! Я б причепурився... Агов, Гроз, лянь на його бошку! Це ж монах! Ха-ха-ха!
Капітан Монтер схопив його за комір і заволав у лютому гніві:
— Кром, виблядок, не лякай пацана!
Кром вирвався з величезного кулака, підбіг до монаха і зупинився прямо перед ним:
— Як звать?
Монах злегка тремтів, але відповів:
— Люмберт... Брат Люмберт.
— Ну, брате Люмберте, — несподівано буркнув лисий здоровань, — Фільмар блює, тож ти поїж його порцію.
Він протягнув тарілку в руки хлопця.
Люмберт з недовірою взяв тарілку з юшкою. Капітан відмахнувся від трьох і пішов у бік холму, де знаходився його намет.
— І за що це монаха до нас? — з зацікавленням запитав Кром. — Невже порушив пару клятв і повеселився з парою монашок, дай простить мене Бог?
— Та що ви! — обурився юнак. — Мене сюди послано самим кардиналом де Реферром!
— А, старий добрий Рафік? А нащо?
— Мені дарована можливість великого кар’єрного росту після вірної військової служби Папі, особливо такої небезпечної, як у вашому війську...
— Цей шмаркач — бастард Реферрома! — чийсь хриплий голос прорізав сірий підхмарний простір. Ці слова наче прошили Люмберта наскрізь. — Старий лис ніколи не вмів тримати хер у штанях навіть у день святого Мавріна, хай простить мене Всевишній! От цей мерзотник і послав тебе сюди! Виживеш — будеш приводом для гордості, що ризикував шкурою за церкву, а здохнеш — ще краще!
Люмберт поглянув у бік, звідки лунав голос. До них йшов, тримаючи чарку, високий і плечастий хлопець років двадцяти, але попри вік він був дуже кудлатим і волохатим. Брудна кольчуга дзвеніла на широких грудях. Чорні очі дивилися прямо в душу монаха.
— Тобі ж п’ятнадцять літ? — запитав підійшовший до нього вояка.
— Так.
— Якраз. П’ятнадцять років тому гримів скандал у Люмбарті, коли кардинал був застуканий з сільською дояркою. Хе-хе... дай простить мене Бог, ти ж, мабуть, купу прізвиськ отримав на нашій з тобою малій батьківщині!
Кром розсміявся, його сміх доповнили ще кілька вояк неподалік. Похмурі очі кудлатого палили руде волосся навіженого.
— А сам-то, — прохрипів Кром з вологими від сміху очима, — він хоча б виродок знатного, а не синок повії без батька, як ти, Вольф!
Сміх охопив уже цілу дюжину стоячих неподалік. Вольф трохи помовчав, похмуро дивлячись на рудого психа. Але потім і сам розреготався разом з усіма. Люмберт не зрозумів причини такої реакції. Він так ніколи й не дізнається, що сміх Вольфа є реакцією на приємний для нього спогад того, як він вішає власну матір на перилі мосту, де й був народжений, за що, до речі, й загримів до цього війська.
— Ох, дай простить мене Всевишній, Кроме! — прогримів, сміючись, Вольф. — Колись я тебе приріжу і зжеру твого довгого язика, сученя! Якщо тебе не зжере якась погань до цього.
Монах зауважив, що юшка — чи, в принаймні, те, що мало нею бути, — вже вихолола в його тарілці. Він подумав, що навіть майбутнє звання самого єпископа не вбереже його від питань на тому світі: з якою це компанією його носило в юнацькі роки? Але його тривожні думки перервав дивний звук. Якийсь свист, що на мить пронісся біля його вуха. В наступну ж мить він почув важкий удар і хрускіт. Потім відчув, як щось тепле стікає по його щоці. Якісь бризки.
Він поглянув лівіше і побачив, що очі Гроза повільно косяться, дивлячись на довге, увінчане пір’ям древко стріли, що стирчала з його лисого лоба. Він упав, із залитим кров’ю лицем. Юнак закляк у жаху. Його різко кинуло в жар і нудоту, а ноги підкосилися.
Вольф закинув чарку, випивши останні пару крапель на дні, а потім заволав:
— Ельфи!
Рій стріл налетів на табір, де сотні солдатів бігали, збираючись на бій. Крики уражених і бойові кличі заповнили простір. Кром допоміг монахові підвестися, а потім одягнув свій шолом, що висів у нього на поясі.
Обличчя божевільного знову перейшло в гримасу безумства.
— Мужайся, пацан! Ха-ха! Ти ж знав, на що йдеш, коли вступав до рядів Дітей бісових!