друзки

І

 Надворі стояла дуже тепла осіння погода. Сонечко пригрівало. Якраз другий місяць осені, а це улюблена пора Максима. Дерева вбрались у багрову окрасу. Одні тільки верби красуються зеленим листям. Вчора Максим разом із старшим на два роки братом Подоляном наробили чимало збитків. Чомусь хлопчикам подобалось гризтись одне з одним, хоча вони обоє доволі спокійні та миролюбиві. Таку дивну незгоду між собою, не міг пояснити ніхто. У його родині батьки надзвичайно чуйні і догідливі до дітей. Діти для них все. Своїх чотирьох жевжиків батьки називають тільки пестливими словами: укохана дитина, найдорогоцінніший синочок, неймовірне хлоп’я, незрівнянна маленька людина, моя доладна мрія, прехороше дитятко, препишний збитошники, милолиций бешкетник, славний пустун, капосний парубійко, лепський дебошир. Принаймні сторонні так здається, що у цій родині царює любов. Усього у сімействі Нетреб було чотири сина, хоча їм дуже сильно хотілось донечки. Усі вони, доволі залюблені діти, але парубки старались не зловживати цим. Найстаршому синочкові було чотирнадцять років, Максиму на днях мало виповнитись одинадцять, а двом меншеньким Білояру на Велезару, яку народились із різницею у одинадцять місяців, було шість і п’ять рочків, відповідно. Найбільше душа Максима прикипіла саме до Білояра, але він любив усіх своїх братів, навіть і Подоляна, із яким постійно чубився. Максим сприймав старшого брата сливе рівню собі. Різниця у три роки у їхньому віці є суттєвою, але це Максима не хвилювало. Він завжди волочився хвостиком за старшим братом, але із весни , коли брату виповнилось повних чотирнадцять років, то юнак, уже, став відгороджуватись від своїх братів, більше часу проводити на вулиці із однолітками, а на ці збориська не кликати Максима. Хлопчик проти цього постійно протестував.

• Я також хочу піти, - наполягав хлопчик. – Зрештою я все ж таки чоловік, хоча і маленький, далебі це нічого, бо і я колись виросту і стану сильнім та мужнім. Я стану вищим за тебе і сам даватиму тобі запотиличників. Ти сновигатимеш по хаті і будеш і до мене звертатись шанобливо, шанований добродію Максиме.
• Таке мале, а вже складає якісь химерні плани, - перебендював старший брат молодшого. – Ти не можеш вилізти навіть на чубок розлогої яблуні, то про що з тобою можна говорити. Те про що ти бубониш собі під ніс буде лиш тоді, коли раки на горі свиснуть або риба навчиться ширяти, сливе хмаринка у небі. Просто я тебе жалію і даю тобі смачних штурханців, от ти і казишся. До тебе ж пальчиком не можна доторкнутись, бо зразу ж в сльози. Звідки ти лиш посіявся у нашій родин, такий тонкосльозий. У нашій родині усі мають сталеві нерви. Ми не багатослівні, і завжди ніби трохи сердиті. Все ж таки ми із роду сміливих степовиків. Ми можемо і на скаку зупинити коня, приборкати цілий табун норовливих диких коней. Ми – степовики – народ простий, непримхливий і грізний, а саме найголовніше вольовий. Ніде правди діти, але наша степовицька кров розрідилась; а ти, тонкосльозе пташеня, тому підтвердження. Як би я лиш тільки міг, то я зараз же вдягнув би шаровари і чкурнув , світ за очі, у вольні степи. Я не якийсь там хатній неборака. Мене це дуже сильно пригнічує, але навколо мене є дрімучі лісові діброви і округлі пагорби, а ще лани злакових культур. Ти, народжений у Сасові, уже ввібрав у себе місцеві звичаї, тому і ноги волочиш ти вже, якось не по-нашому, а по-вченому.
• Хто б просторікував тут! Ти б краще мовчав, бо слухати тебе смішно, - ганив старшого брата Максим. – Балаболиш, що я тонкосльозий, бо народжений у Сасові, але і ти народжений у цьому місті. Наші батьки прибули у цю країну ще зовсім маленькими. Мамі було два роки. Вона зовсім не пам’ятає прадідівські степи. Батькові було шість. Він лиш обривками щось пам’ятає. А те, що він постійно розказував про траву, таку високу, що вище голови, так йому тоді було лиш шість років. Наш батько любить приповідати оповідки, міг би цілу збірку своїх побрехеньок видати. Йому пропонували, але він сам не захотів. До речі, ти  і сам тонкосльозий. Забув як ти плакав у серпні, коли тебе вкусила оса в губу, бо не треба  було її дражнити своїм льодяником. А ще минулого тижня тобі на ногу в школі впав стелаж. Ти тоді добряче голосив. Я сам чув. Я ж тоді чергував по школі, бо мені доручили дуже важливу справу. Я доглядаю за кімнатними квітами у школі. Я якраз ніс воду і шкандибав мимо твого класу. Ти рюмсав. Я твій тоненький стогін впізнав. Ти так само стогнеш, коли тобі щось насниться погане. І, правду кажучи, ти мій старший брат! Ти повинен бути взірцем для мене. Ти повинен про тебе піклуватись, а не здобними духопеликами погрожувати.
• Що ти верзеш, ти псяюхо? – закукурічено сичав Подолян. – Вирішив собі присвоїти батькову мрію, тому і вчишся багато води лити через слова. Тато вміє красномовно гутарити, але він так і не насмілився здійснити свою мрію, боячись осуду. А ти, я бачу, налаштований серйозно! Тільки скільки б ти не доклав сил, але це все намарно, бо головне у писанині – це лаконічність, а не набір беззмістовних речень прикрашених вишуканими словами.
• Це лиш твоя навіжена думка! – ствердно випалив Максим. – Під лаконічністю ховається малий набір слів і відсутність власної думки. Простуваті люди люблять короткі гасла, бо розгорнуту думку їхній розум не сприймає.
• Ах ти, маленький капосний шубравцю! – гримнув чотирнадцятилітній юнак.

  Хлопці зчепились. Батько ввійшов до хати і отетерів. Він насварив добряче синів, дав їм легенькі запотиличники, але це тільки на словах запотиличники. Його дужа рука навіть не торкнулась їхніх голівоньок, а тільки потрясла повітря над головами синів. Обом хлопцям було прикро від батьком дошкульних слів. Кожен вважав себе правим. Архипу не подобалось, що його сини гарикались. Він став біженцем у шість років, але він і досі добре пам’ятав як його стрийко зарізав свого старшого брата, Архипового батька. Чоловік волів би більше ніколи такого не бачити. За стільки років у цій мирній країні він звик до порядку і спокою, але він знав, що ця країна живе мирно і злагоджено через суворі закони, які не дозволено порушувати нікому, навіть членам правлячої династії. Є тільки дві кари за будь-який злочин; незалежно від того, чи це дрібна крадіжка чи вбивство. Злочинців або спалюють живцем, або виганяють із країни. Повнолітніми люди стають у двадцять чотири роки. До досягнення повноліття дітям прощається все, крім вбивства без цілі самозахисту, вчиненого при досягненні чотирнадцятиліття.