4

Мирося з’явилася з педантичною точністю коли стрілки годинника показали шосту вечора. Пругкою ходою ввійшла в кав’ярню і швидким поглядом ковзнула по приміщенню вочевидь шукаючи мене. Побачивши, мило всміхнулася і змахнула рукою на знак вітання. Я поспішив на зустріч давній приятельці. За мить ми вже сиділи за столиком в очікування замовленої кави та шоколадних кексів.

– А тут так само затишно і приємно як було колись, – з неприхованою ностальгією в голосі промовляє жінка. – Навіть і не віриться що вже стільки років промайнуло.

– Так, багацько часу пролетіло відтоді як ми були молодими, – погоджуюся я і додаю. – Я намагався відновити та зберегти атмосферу «Ласунки» як її запам’ятав.

– Кав’ярня тепер твоя? – вражено вигукує співрозмовниця.

– Так, тепер я її власник.

– Молодець, – зі щирим захопленням хвалить мене Мирося. – Успішною людиною став. Чим ще можеш похвалитися?

– Та який успішний, просто пощастило трохи ну й доклав певних зусиль щоб досягнути задуманого. А у всьому іншому моє життя таке як і у більшості звичайних людей. Одружився, маю двох дітлахів-підлітків, займаюся улюбленою справою. По великому рахунку навіть і розповісти нічого. Краще розкажи як у тебе все склалося.

Мирося якось сумно зітхнула і після невеликої паузи зажурено відповіла:

– А мені особливо нічим похвалитися, бо в своєму житті я небагато хорошого побачила. Як ти знаєш я доволі скоро вискочила заміж. Молодою була, недосвідченою, дурною… Повірила в те чого насправді не було. Вигадала собі казку, яка в реальності виявилася великим розчаруванням, що принесло мені море горя і страждань. Мій чоловік, котрий клявся-божився біля вівтаря у коханні і вірності поки смерть не розлучить нас почав зраджувати через неповний рік сімейного життя.

Та це ще було не найгіршим. Цей мерзотник почав навмисне принижувати та ображати мене. Він отримував садистське задоволення  від того що може завдати мені болю, що здатен зранити моє серце, що своєю негідною поведінкою змушує плакати ледь не кожен день. Нескінченні сварки і брутальна лайка стали звичним явищем в моєму існуванні. Траплялося що такі інциденти закінчувалися навіть і безжальним рукоприкладством з його сторони.

Я довго терпіла таке неподобство, бо що мала врешті-решт робити? На той час я була безробітною молодою жінкою з малою дитиною на руках в абсолютно чужому і малознайомому місті. Додому повертатися гордість не дозволяла, а самотужки прожити на той час не було ніякої можливості. Тож мусіла миритися з усіма знущаннями та наругою над собою і терпляче чекати слушної нагоди звільнитися від цього жахливого бузувіра.

– Чого ж ти не звернулася за допомогою до рідних та близьких друзів? – не стримав своїх емоцій я. – Чому не подзвонила мені чи Віктору?

– А навіщо? – гірко скривилася жінка. – Чим би ви всі могли змінити ту долю яку я сама собі вибрала? Пригадай як тоді складалося сімейне життя у моїх батьків. Обоє не вилазили з заробітків. Тато гарував в Іспанії, мама – в Італії, про мене вони згадували лише на моє день народження та іменини коли надсилали свої подарунки. Я ж майже все своє дитинство та юність знаходилася на вихованні у баби Гані. Батьки були далеко, бабця старенькою, а перед вами обома я почувала себе настільки винуватою, що не наважувалася прохати про допомогу. Зрештою у вас було своє особисте життя в яке мені не було місця.

– Дурниці зараз кажеш, – не стерпів я однак не міг вгамувати свою цікавість. – То що ж було дальше?

– А дальше коли синок трохи підріс то все ж наважилася на рішучий крок і подала на розлучення. Звісно було психологічно і фінансово нелегко зробити це, та я якось справилася з усіма наслідками. Правда про колишній добробут довелося остаточно забути, життя змусило стати неперебірливою, тож як це не гірко визнати та смерть бабусі стала певним порятунком для мене. Тепер отримавши в спадщину її квартиру, я хоча б матиму власне житло.

– То ти тепер повернулася в наше місто? – здивовано запитав я неабияк вражений розповіддю давньої подруги.

– Так, – коротко відповіла Мирося. – Поки що оформляю всі необхідні документи на право власності і шукаю хоч якоїсь підходящої роботи. Трохи заощаджень у мене ще залишилося та надовго їх не вистачить.

Від всього почутого у мене навіть голова запаморочилася і відразу ж виникло не менше тисячі нових запитань до жінки. Та задавати всіх їх в цю мить мені видалося якось недоречним, дещо незручним, можливо навіть і зайвим. Зрештою на подальші тривалі розмови часу у нас практично вже не було. Залишалося близько тридцяти хвилин до початку комендантської години. Треба було встигнути не лише замкнути кав’ярню, але й доїхати додому.

Я піднявся з-за столика і запропонував подрузі:

– Давай я тут трошки попорядкую і ми разом поїдемо додому?

Мирося погодилася. За всю дорогу до нашого під’їзду ми майже не розмовляли. Атмосфера затемненого, колись такого життєрадісного і іскристого міста діяла гнітюче на обох тож обійшлося лише кількома малозначущими фразами. Вона винуватим тоном промовила: «Вибач, що скинула на тебе стільки своїх проблем». Я – «Нічого, ми ж все таки давні друзі». Було очевидно, що продовжувати відверту бесіду й надалі у нас зараз чомусь не має ніякісінького натхнення.