Наш під’їзд віддавна славиться своєю особливою дружелюбністю. Дивуватися тут нічому, адже сам дім колись збудувало велике державне підприємство, котре й поселило тут своїх працівників. Підприємства того вже давно немає в природі однак товариські відносини його співробітників збереглися і по сьогоднішній день. Мешканці під’їзду змирилися з тою неповторною атмосферою де всі про всіх майже все знають і де звичайний сусід частенько буває кращим помічником та порадником чим найближчий родич. Плітки, слухи й просто звичайні новини розліталися у нас з тою швидкістю, яку нерідко порівнюють зі світлом.
Я з дитинства проживаю в цьому дружелюбному домі тому всі життєві перипетії своїх сусідів по під’їзду знаю майже досконало. Ну хіба що за винятком тих дрібничок які вважаються несуттєвими. Тому історія котру хочу зараз розказати настільки правдива, наскільки вона нею може бути. Зі своєї сторони я дозволив собі лише поміняти імена її головних учасників і приховати ту дещицю особистих даних котрі не варті уваги пересічного читача. І так…
Розпочалося все погожим весняним вечором коли я повернувшись з роботи і смачно повечерявши всівся переглядати чергову серію улюбленого детективного серіалу. Тільки-но на екрані телевізора пробігли перші кадри фільму як голос дружини відірвав мене від споглядання нової захоплюючої історії:
– Руслане, а ти в курсі що в квартирі Страшинчиків з’явилися нові пожильці?
Баба Ганя Страшинчиха, доброзичлива щиросердна старенька, померла минулого місяця. На днях минуло сорок днів відколи вона відійшла в потойбіччя. За давнім християнським звичаєм, пом’янути її душу на святу літургію в храмі зібралися не лише близькі родичі, але й сусіди по під’їзду. Я теж там був, і пригадую що краєм вуха чув як здається лунало питання хто ж тепер поселиться в помешканні небіжчиці.
– І хто ж ці пожильці? – задав я закономірне питання дружині, все ще сподіваючись додивитися свій серіал без подальшого продовження цієї розмови.
– Кажуть, що це її онука Мирослава.
Почуте ім’я змусило мене вражено хмикнути від несподіванки. Такого я насправді не очікував дізнатися. Онука баби Гані, Мирослава, давно вже покинула наші краї. Для всього під’їзду не було великим секретом те що вона вийшла заміж за якогось заможного крутелика і знайшла своє щастя в далекій столиці. Тож з якого такого дива ця багата пані зацікавилася простенькою квартирою своєї покійної бабці?
Це запитання я відразу озвучив дружині яка здвигнувши плечима коротко кинула:
– А хто ж їх знає, тих багатих.
#2709 в Сучасна проза
#8189 в Любовні романи
юнацька пристрасть, почуття перевірені роками, зустріч і кохання
Відредаговано: 07.12.2022