частина 2

Глава 4. Теорія вихорів

Борис поставив перед старими по кухлю й вирішив, що цього разу мовчатиме. Хай самі говорять.

Діба понюхав пиво з виглядом дегустатора і почав без преамбул:

— Жора казав, що життя чоловіка — це вихор. Не метафора, розумієш? Фізика. Справжній вихор.

— Торнадо, — уточнив Доба.

— Ні, не торнадо. Торнадо — це стихія, воно саме по собі. А чоловічий вихор — це... — Діба помовчав. — Це коли ти сам і є воронка. І все навколо тебе починає обертатися. Справи. Люди. Гроші. Ідеї. Одні затягуються всередину, інших викидає на узбіччя.

Борис кивнув. Щось у цьому було.

— У жінок теж вихори?

— У жінок — так, — сказав Доба. — Але інші. Повільніші. І площина інша.

— Жора це довго пояснював. У чоловіка вихор вертикальний. Злет, падіння, знову злет. Весь у напруженні. Як гіроскоп. Поки крутиться — стоїть. Перестає — падає.

— А у жінки — горизонтальний. Як водоворот на річці. Повільніший, але тягне інакше — не вгору-вниз, а вбік. В іншу площину.

Борис трохи помовчав.

— І куди ці вихори взагалі ведуть?

Діба подивився на нього з інтересом, ніби питання виявилося хорошим.

— Ось тут більшість людей помиляються, — сказав він. — Думають, що вихор — це до грошей. До становища. До того, щоб ім'я знали.

— Іноді так, — погодився Доба. — Одіссей, наприклад. Класичний вихор статусу. Десять років під Троєю, ще десять років додому. Війни, циклопи, Сцілла з Харибдою, німфи, боги. Людина в центрі воронки подій. Але Одіссей саме того й хотів — слави, хитрощів, повернення. Його вихор вів до імені.

— А Гефест? — сказав Діба і підняв палець. — Кривий, некрасивий, скинутий з Олімпу. Статків — жодних, за олімпійськими мірками. Але він кував. Щит Ахілла, на якому був зображений увесь світ. Сіті, якими спіймав Ареса з Афродітою. Його вихор — не слава і не влада. Це те, що в грудях дає тепло. Називай як хочеш: майстерність, сенс, вогонь творення.

Борис подумав.

— Це різні вихори?

— Різні, — підтвердив Діба. — Жора ділив їх приблизно на три роди. Перший — вихор влади і становища. Одіссей. Агамемнон. Зрозумілий, гучний, усі бачать.

— Другий — вихор багатства і будівництва. Теж зрозумілий. Багато людей живуть у ньому й думають, що це все.

— А третій?

— Третій найважче пояснити, — сказав Доба. — Жора називав його вихором сенсу. Або вихором тепла. Це коли ти щось робиш, і в грудях — не гордість, не радість навіть, а щось тихіше. Як жар, не полум'я. Але він не гасне.

Діба кивнув.

— У германських міфах є один такий образ. Вьолунд. Чув?

Борис не чув.

— Коваль. Його взяли в полон, підрізали сухожилля, посадили на острів, щоб кував для короля. Все відібрали. Свободу, дружину, здоров'я. Але він кував. І поки кував — жив. Не виживав — саме жив. Бо його вихор був усередині, а не зовні. Жоден король не міг його зупинити, хіба що переміщував. Врешті Вьолунд зробив крила й відлетів. Ось це — вихор сенсу.

— Або Один, — додав Доба. — Він же не просто цар богів. Він вічно щось шукає. Повісився на Іґґдрасілі дев'ять днів заради рун. Віддав око за мудрість. Це не статус — це одержимість сенсом. Він у вихорі пізнання. Світ має бути збагнутий до кінця, інакше немає сенсу бути Одіном.

За вікном пройшов трамвай. Звук старий, звичний.

— І що, — спитав Борис, — кожен чоловік знає, в якому він вихорі?

Діба засміявся — коротко, без насмішки.

— Майже ніхто не знає. У цьому вся трагедія. Живе людина в чужому вихорі. Думає, що будує статки, а насправді їй треба було кувати. Або навпаки — витрачає життя на сенс, якого ніхто не бачить, а їй треба було просто вийти в люди й розкрутити воронку подій.

— Жора казав: найбільша помилка — переплутати чужий вихор зі своїм, — сказав Доба. — Це як сісти в чужий човен і гребти з усіх сил. Пливеш — але не туди.

Борис трохи помовчав.

— А відьми тут до чого?

Старі переглянулися. Доба трохи всміхнувся куточком рота.

— Ось тепер найцікавіше.

Діба поставив кухоль на стіл із невеликою урочистістю.

— Жора займався цим спеціально. Він вважав, що відьма — це жінка, яка бачить вихори. Не відчуває, як звичайні жінки. Саме бачить. Як бачать течії на воді досвідчені рибалки — трохи інший колір, трохи інший рух поверхні.

— Звичайна мудра жінка, — продовжив Доба, — вона відчуває твій стан. Тепло чи холод, тривогу чи спокій. Це вже чимало. Але відьма бачить структуру. Куди йде вихор. На якій він стадії. І, найголовніше, — який він за природою.

— Тобто вона може сказати тобі, хто ти? — спитав Борис.

— Не сказати, — виправив Діба. — Це було б занадто просто. Відьма не говорить. Вона робить. Вона або підкидає у твій вогонь потрібне паливо — і ти раптом гориш сильніше, сам не розуміючи чому. Або ставить тебе в таке місце, де твій справжній вихор починає розкручуватися сам.

— Як Кірка з Одіссеєм, — сказав Доба. — Вона його затримала на рік. Люди думають — спокусила, полонила. А Жора думав інакше. Він казав: Кірка відчула, що Одіссей ще не готовий до наступного вихору. Щось у ньому не було завершено. Ось вона його й утримала, поки не дозріло.

— Хель у германських міфах, — додав Діба. — Господиня світу мертвих. Наполовину жива, наполовину мертва. Жора казав, що це образ відьми, яка стоїть на межі між вихорами. Коли один вихор у тобі вмирає — вона його приймає. Коли народжується новий — вона його відпускає. Вона не ворог. Вона межа.

Борис слухав і відчував щось незручне. Добре незручне.

— Але ж це небезпечно, — сказав він. — Якщо відьма бачить твої вихори — вона може й розвернути тебе туди, куди треба їй, а не тобі.

— Ось, — Діба підняв палець із задоволеним виглядом. — Ось це і є питання. І в Жори була відповідь.

— Він казав: відьма, яка працює на твій вихор, — після неї в грудях тепліше. Не легше, зауваж. Не спокійніше. Саме тепліше. Ніби жар роздмухали.