5.

     Ліда зачинила двері квартири й притулилася до них спиною з виразом людини, яка щойно втекла з цирку й досі не впевнена, ким там була — дресирувальницею чи тигром. У під'їзді пахло смаженою цибулею. У голові досі крутилося обличчя Андрона в «Маргариті» — те саме, з яким він благав розбити тарілку, а отримав консиліум і діагноз «потрібен рефакторинг».

Вона скинула підбори. Одна туфля впала набік із таким ображеним стуком, ніби теж вимагала пояснень щодо прорваної труби, якої не існувало.

— Добре, — пробурмотіла вона в порожній передпокій. — Ми дорослі. Ми чесні. Ми більше не граємо в дружин. І ми точно не варимо алібі на вечерю.

Квартира слухняно промовчала. Ноутбук на кухні — сухий, цілий, образливо цілий — дивився на неї чорним екраном так, ніби казав: «Мене навіть не бризнуло. Це все ти».

Телефон у сумочці тихенько блимнув.

«Ти вже вдома? Ноутбук живий?»

Борис. Звісно, Борис. Людина, у якої в багажнику інструменти, у голові логіка, а в повідомленнях — турбота без паніки й без коду «червоний».

Ліда сіла на табуретку, щиро усміхнулася в екран і набрала:

«Удома. Ноутбук урятовано. Жертв немає. Сусідка викликала аварійку, я тільки забрала речі. Дякую, що хотів їхати з гайковим ключем — ти неймовірний».

Відправила. Перечитала. Звучало майже як правда. «Майже» — це був її новий робочий режим.

Вона відчинила шафу й дістала пачку рису — круглозерного, того самого, яким рятують телефони після ванни й репутацію після сюжету про трубу. Борис казав: якщо ноутбук намокне — у рис. Ноутбук не намок. Ліда все одно висипала жменю в каструлю, долила води й увімкнула газ.

— На випадок раптового допиту, — пояснила вона ноутбуку. — Якщо спитає «а де рис?», у мене буде гарячий речовий доказ. А ти сиди й виглядай травмованим.

Каструля зашуміла з ентузіазмом співучасниці. Крупинки затанцювали в окропі, як маленькі свідки, яких ніхто ніколи не викличе до суду.

Телефон знову блимнув.

«Радий, що все обійшлося. Якщо є хоч тінь вологи — не вмикай, краще рис. Знаю, звучить як бабусина магія, але працює».

Ліда глянула на каструлю. Бабусина магія вже вирувала на середньому вогні й пахла гарніром до нічого.

«Вже в рисі. Ти геній. Серйозно — дякую за сьогодні. І за те, як ти… ну. За Світлану теж».

«Тоді спокійного вечора. А на вихідних — якщо вода вщухла — виберемося кудись без аварійок? Є місце з механічними годинниками. Думаю, тобі сподобається».

Ліда прикусила губу — цього разу не від провини, а від того приємного тепла, яке буває, коли хтось пропонує тобі шестерні замість скандалу.

«Хочу. Дуже. Без труб, обіцяю».

Вона відправила й ще кілька секунд дивилася в чат із дурнуватою, цілком дорослою усмішкою. Борис був… нормальним. Це досі відчувалося як новий вид спорту.

А потім — бо мозок у неї працював у багатозадачному режимі катастроф — згадала запах парфуму Андрона з тієї п'ятниці над телефоном. Деревний. Кардамон. Кава. Ліда пирхнула й тицьнула пальцем у повітря, ніби ставила діагноз самій собі.

— Глюкоза, — оголосила вона каструлі. — Втома. Професійна деформація від занадто частої гри в подружжя. Нормальна людина після «Маргарити» згадує хоча б шампунь. А я згадую чужий парфум і називаю це аналізом ризиків. Шановне журі, сторона захисту просить виправдати через відсутність вечері.

Каструля булькнула так, ніби втрималася від коментаря.

Ліда вимкнула газ раніше, ніж рис став їстівним. Алібі не зобов'язане бути смачним. Воно зобов'язане існувати. Вона переставила каструлю на холодну конфорку, зробила фото «про всяк випадок» — і одразу видалила. Навіть її внутрішня Світлана з лабрадором Марселем не заслуговувала на такий компромат.

Андрон не спав. Годинник показував 3:17 — ідеальний час для людей, які ухвалюють стратегічні рішення щодо особистої логістики.

Він лежав на дивані в тій самій вітальні, де вони з Лідою ще недавно ділили суші, і дивився в стелю так уважно, ніби там мало з'явитися резюме на вакансію «Істерична дружина за викликом. Досвід обов'язковий. Наявність фейкового УЗД — перевага».

— Мені шкода схему, — пояснив він стелі діловим тоном. — Виключно схему. Бізнес. Логістику. Аварійну кнопку з тарифікацією. Хто тепер рятуватиме мене від жінок, які на третьому побаченні обирають колір вітальні? Я? Сам? Це ж порушення техніки безпеки.

Стеля зберігала нейтралітет. Як хороший HR.

Андрон розблокував телефон і прогорнув переписку з Лідою. «Ти геній. Чекаю в барі навпроти». «Потрійний тариф». Фото чека з квасолею й підписом «шедевр сучасної медицини». «Затримка, Валера їсть біляш». «Не замовляй їй десерт, вона тоді розм'якшується». Золотий фонд їхнього спільного стартапу.

Він відкрив нотатки й почав рахувати.

— Середня частота викликів — двічі на місяць. Базовий тариф — дві тисячі. З націнкою за УЗД, ліфт і хімчистку — до п'яти. Плюс економія нервових клітин, яку бухгалтерія не вміє відображати… — Він зітхнув. — Це ж збитки. Реальні збитки. Мені потрібен новий підрядник.

Він навіть відкрив контакти з виразом людини, яка шукає в телефонній книзі запасний парашут. Двоюрідна сестра? Здасть мамі. Колега з маркетингу? Сама хоче теракотову вітальню. Лія? Запропонує Світлані аліменти й розкладе його на атоми ще до першої сцени.