3.

   Побачення з Борисом нагадувало ідеально налаштований швейцарський годинник. Усе працювало чітко, без збоїв і неприємних сюрпризів.

Вони сиділи в затишному італійському ресторані, де лунала тиха лаунж-музика, а офіціанти з’являлися саме тоді, коли були потрібні, і зникали, не створюючи відчуття нав’язливості. На столі м’яко мерехтіла свічка, відбиваючись у кришталевих келихах із піно гріджіо.

Ліда насолоджувалася різото з морепродуктами й ловила себе на думці, що вперше за дуже довгий час їй не потрібно нічого контролювати. Борис не сидів у телефоні, не розповідав про свої психологічні травми й не просив її зіграти роль божевільної родички, щоб урятуватися від чергової колишньої.

Він спокійно розповідав про своє захоплення реставрацією старих механічних годинників, і його голос діяв на Ліду краще за будь-яке заспокійливе.

— Розумієш, у них є логіка, — казав він, акуратно розрізаючи стейк. — Кожна шестерня має своє місце й призначення. Якщо годинник зупинився, то не через те, що в нього екзистенційна криза або раптом зіпсувався настрій. Просто якась деталь зносилася. Ти знаходиш її, замінюєш — і все знову працює.

— Звучить як мрія людини, яка втомилася від людської непередбачуваності, — усміхнулася Ліда.

— Саме так. Із механізмами простіше.

Борис потягнувся через стіл, щоб долити їй вина. Рухався він спокійно й упевнено. Ліда розглядала його ідеально випрасувану сорочку, уважні очі та розумне обличчя й думала: ось воно. Доросле, адекватне життя. Жодних драм. Жодних істерик.

І саме в цю мить над їхнім столиком нависла тінь.

Ліда підняла очі. Її мозку знадобилося рівно дві секунди, щоб упізнати жінку, яка стояла поруч, схрестивши руки на грудях. Ідеальна зачіска, хижий манікюр і погляд, що обіцяв негайну розправу.

Світлана. Любителька лабрадорів.

— Я не вірю власним очам! — Її голос розрізав затишну атмосферу ресторану. — Сидить! Вино п’є! А совість тебе не мучить?!

Ліда завмерла з келихом біля губ. Холодна, липка паніка миттєво стиснула горло. Як тепер пояснити Борису всю цю історію з фіктивною дружиною, гонорарами й чеком замість УЗД? У голові промайнула страшна думка: це кінець її нормального життя.

Вона просто не знала, що сказати.

Світлана тим часом набрала повітря для повноцінної театральної тиради.

— Ти ж заміжня жінка! — накинулася вона на Ліду, демонстративно ігноруючи Бориса. — Три дні тому ти влетіла в ресторан, жбурнула мені на стіл своє УЗД і кричала, що подаєш на розлучення! А тепер сидиш тут і крутиш шури-мури з іншим, поки твій бідний чоловік, мабуть, місця собі не знаходить від горя?! Ти безсовісна зрадниця!

За сусідніми столиками перестали жувати. Хтось завмер із виделкою біля рота. Ліда відкрила рот, але жодного звуку не видала. Слова застрягли десь у районі сонячного сплетіння.

Борис неквапливо взяв серветку й промокнув губи. На його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Він підвівся — без різких рухів, плавно й упевнено — і виявився на пів голови вищим за Світлану.

— Добрий вечір, пані, — промовив він таким рівним, глибоким голосом, що Світлана мимоволі затнулася.

У його інтонації не було ні агресії, ні переляку. Лише спокій людини, яка звикла розв’язувати проблеми, а не створювати нові.

— Бачу, ви дуже схвильовані. Але мушу вас розчарувати: ви, найімовірніше, стали жертвою помилки впізнавання. Цю дівчину звати Лідія. Вона не заміжня. І тим паче не вагітна.

— Яка ще помилка?! — обурилася Світлана, хоча голос її вже звучав не так упевнено. — Я що, сліпа? Вона кинула мені на стіл знімок дитини!

— Як лікар, можу запевнити вас, що медичні дані Лідії не підтверджують ваших слів, — Борис ледь помітно всміхнувся. Усмішка була настільки спокійною, що Світлана розгублено кліпнула. — У великому місті живе чимало людей, схожих одне на одного. Подібні зачіски, риси обличчя… Ви пережили стрес через того чоловіка, і тепер ваш мозок намагається знайти винних. Таке трапляється.

Він зробив крок уперед, м’яко, але недвозначно відтісняючи Світлану від їхнього столика.

— Якщо вам потрібна вода або допомога з таксі, я попрошу адміністратора вам допомогти. Але прошу не псувати нам вечір і не турбувати мою супутницю безпідставними звинуваченнями.

Світлана відкрила рот, перевела погляд із незворушного Бориса на бліду Ліду, а потім знову на Бориса.

Його непохитний спокій і бездоганна ввічливість зламали звичний сценарій її поведінки. Вона явно очікувала криків, виправдань і взаємних образ, а натомість отримала ввічливу лекцію про помилки людського сприйняття.

Їй просто не було за що зачепитися.

— Ненормальні якісь, — буркнула вона, нервово поправляючи сумочку. — Точно вам кажу, це була вона!

Та запал уже згас. Світлана різко розвернулася й, гучно цокаючи підборами, попрямувала до виходу.

Борис спокійно сів на своє місце, розправив серветку й підняв келих.

— Люди останнім часом надто перенапружені, — зауважив він, роблячи ковток вина. — Міський ритм виснажує нервову систему. Усі на межі. Ти як, Лідо? Зблідла.