Розділ 8.

Автомобіль Кирила зупиняється біля зачинених металевих воріт, що ведуть на територію будинку вітчима. Я напружена і схвильована, на відміну від Кирила, який як завжди спокійний і зібраний. Не розумію, як йому вдається настільки собою володіти. Мабуть, в мене ніколи так не вийде.

Чоловік глушить двигун і першим виходить з автомобіля. Плавно відчиняє мені дверцята і подає свою руку нагороджуючи проникливим поглядом карих очей. 

— Не бійся, Ліно. Ти зі мною, — підтримка Кирила дійсно допомагає зібратися з думками і змусити ноги рухатися.

Моя рука одразу опиняється в широкій і теплій чоловічій долоні, яка легенько її стискає вселяючи в сполохане серце крихту впевненості. 

Підходимо до воріт.

Металева хвіртка відчинена, а це означає, що вітчим вдома. Наче на дерев’яних ногах прямую до будинку, міцно тримаючись за руку Кирила і подумки дякуючи йому, що він зараз зі мною. Постукавши тричі в броньовані сірі двері, відчуваю, як серце в грудях пришвидшує свій ритм. 

Я не хочу його бачити, але розумію, що ця зустріч неминуча. Добре, що Кирило погодився поїхати зі мною. І нехай я далі продовжую дико бентежитись в його присутності, мені все одно набагато спокійніше, коли він поруч. Сама б я не витримала того, що почало відбуватися далі.

Після кількох хвилин очікування вхідні двері все ж таки відчиняються, а на порозі з’являється незграбна туша вітчима. Обличчя розпухле, очі червоні, як в божевільного звіра,  а на товстому пузі, обтягнутому білою майкою розповзлася величезна масна пляма.

Мені стає гидко… Тільки по одному зовнішньому вигляді можна зрозуміти, що справи в нього йдуть не найкраще. А коли він відкриває свій рот я одразу вловлюю різкий запах перегару, від якого до горла підкочується нудота.

— О-о-о, які люди приїхали! Зятьок і пасербиця! 

— Добридень, Борисе Леонідовичу, — промовляє Кирило кинувши невдоволений погляд на Харченка, який досі перебуває в стані алкогольного сп’яніння і ледве стоїть на ногах. — Ми приїхали за особистими речами Ліни. 

— Якими? — дивується. — Особистими? — з насмішкою перепитує вітчим кидаючи свій розпливчастий погляд на мене. — Немає тут ніяких її речей!

— Як це немає? — не розумію, він знущається, чи це через алкоголь в нього виникли провали в пам’яті? — Мені потрібен мій ноутбук і конспекти. Вони в моїй кімнаті, в тумбочці, я заберу і ми поїдемо.

Даремно я спробувала зайти в будинок. Вітчим показово висунув руку впираючи її в одвірок і перекрив мені шлях, глипнувши з-під лоба таким поглядом, що нутрощі стягнуло у тугий вузол.  Впускати мене в будинок він не планував. 

— А я сказав, що нічого ТВОГО, — наголосив, — тут немає! 

Почувши його слова я принишкла і завмерла на місці намагаючись не заплакати. 

— Вискочила заміж без мого відома, підставила мене перед Валерієм, а зараз приперлась вона за речами! Нехай тепер чоловік забезпечує тебе всім необхідним! І матір твою я більше не фінансуватиму! Ви і так переді мною в боргу!

Поки вітчим продовжував звинувачувати мене у всіх смертних гріхах нагадуючи, скільки грошей він витратив на  мене за останні роки, Кирило мовчки розвернувся і потягнув мене до виходу.

— Ходімо звідси. Ти більше не повернешся в цей будинок.

Я перебувала в такому сильному розпачі, що нічого вже не заперечувала. Мовчки кивнула, сіла в автомобіль і лише тоді відчула, як по щоках струмками побігли сльози.

Було боляче і прикро усвідомлювати, що в мене дійсно нічого “мого” не було. 

— Ліно, поглянь на мене, — голос Кирила прозвучав поруч, але я не могла підвести погляд на чоловіка, лише негативно хитнула головою, а тоді голосно схлипнула. Не змогла придушити кляті сльози, хотілося закричати…

— Забудь про вітчима, Ліно, — твердо промовив Кирило обхопивши моє обличчя обома руками і змусивши поглянути в його темні очі, в яких жевріло співчуття.

— Не думай про нього, гаразд? Думай про наше весілля, — додав він, і, мабуть, щоб мені краще думалось, нахилився ближче і поцілував…

***

Ефект від того поцілунку виявився надто тривалим, тому що наступні декілька днів я тільки те й робила, що думала про нього. Згадувала теплі губи Кирила, в деталях прокручуючи в голові той момент і дійшла висновку, що таким чином, він просто вирішив мене втішити, адже більше жодних спроб наблизитись до мене чоловік не зробив.

Зранку до вечора Кирило займався справами ресторану, а також контролював підготовку до нашого весілля. Я майже його не бачила, присягаюся.

Тільки в моєму житті нічого не змінилося. Як і раніше, зранку я йшла на пари, а по вечорах відновлювала втрачені конспекти. З Кирилом ми майже не розмовляли, тому що бачились лише за вечерею і то не завжди. Якби в нас були стосунки, я б сказала, що вони охололи, а так… Я не знала, що відбувалося між нами.

Найбільше мене засмутив переддень нашого весілля, коли Кирило, вперше за ці два тижні, не прийшов на ночівлю додому надіславши мені повідомлення, що залишиться в друга.

Я не знала його друзів, не знала сказав він правду, чи збрехав, лише відчула, як в серці щось неприємно кольнуло, наче хтось простромив його гострою голкою. А потім захотілося розплакатися…