Розділ 7.

П’ятниця. Позаду три пережиті пари, а попереду “незабутні вихідні”, планів на які в мене досі немає. Заховавши в сумку конспекти прощаюся з одногрупниками і дивлюся на дисплей свого телефону. Ще вранці я домовилась з Катею поїхати до вітчима, щоб забрати свої речі, але подруга написала мені повідомлення, що сьогодні в неї не виходить поїхати зі мною, бо вона йде влаштовуватись на роботу. 

— Ліно, ти додому? — несподівано мене окликає Даня і я швидко ховаю телефон в кишеню джинсів. 

— Так, мабуть, — знизую плечима, відчуваючи зацікавлений погляд хлопця на собі. 

— Тоді нам по дорозі, я теж на зупинку йду. Не проти, якщо я складу тобі компанію? 

— Та ні, — відповідаю збентежено, бо якось не звикла до підвищеної уваги хлопців. 

Однак, Даня здається товариським і щирим, на відміну від більшості хлопців з моєї групи, які тільки підколюють і глузують, щоб потім пореготати. Даня інший. Приємний і добродушний, таких людей насправді я зустрічала дуже рідко. Мабуть, тому ми одразу знайшли з ним спільну мову, але це було просте спілкування, нічого такого. Я знаю, що він місцевий і в нього є молодша сестра, яку він вранці водить до школи. На цьому моя обізнаність про нього закінчується.

— Чим будеш займатися ввечері? — запитує хлопець, коли ми повільно крокуємо довгим коридором, минаючись з іншими студентами юрфаку. Цікавість Дані мене спантеличує, а брак досвіду у спілкуванні з протилежною статтю змушує зніяковіти. 

— Не знаю. Хотіла зустрітися з подругою, але в неї з’явилися інші плани, — відповідаю майже правду.

— Отже, в тебе вечір вільний? 

— Виходить, що так, — знизую плечима навіть не здогадуючись, до чого він хилить. 

Ми виходимо з будівлі разом і неквапливими кроками рухаємося територією університету повертаючи на прилеглу вулицю. 

Теплий осінній день лише сприяє таким прогулянкам, сонце здається не таким палючим, як влітку, а в повітрі з’являється якийсь особливий запах осені і паленого листя. 

Ех… Якби ж я побачила автівку Кирила поблизу універу заздалегідь, то сказала б, що відчувається запах “смаженого”, але наступні слова Дані позбавили мене здатності помічати щось навколо.

— То, може, сходимо разом в кіно, чи в кафе? — і тут я розгубилась остаточно.

Знаєте, якби не фіктивна обручка на пальці, до якої я досі не звикла, мабуть, я б погодилась на пропозицію Дані, бо він справді мені сподобався, але я розуміла, що не можу. Саме тому наступна моя фраза шокувала вже його.

— Я заміжня, Дань. Боюся, мій чоловік цього не схвалить.

Я не помилилась. Хлопець очманів. Блакитні очі Дані  збільшились в розмірах, а на обличчі застигла маска розгубленості. 

— Вибач. Я не знав, — він говорив щиру правду. 

Про це взагалі мало хто знав, тому його реакція була цілком нормальна.

— Давно вийшла заміж? Вибач, просто в універі ніхто й словом не обмовився.

— Декілька днів тому, — я відвела погляд, бо відчувала себе максимально незручно. 

Даня здивувався і засмутився ще більше. Приховати емоції, які читалися на його обличчі було важко.

Здається, я йому сподобалась… Вперше в житті сподобалась нормальному хлопцеві, і все одно була змушена його відшити…

— Що ж, тоді прийми мої вітання.

— Дякую.

Ми повільно наближалися до автобусної зупинки. Розмова більше не клеїлась, незручність від ситуації змушувала мовчати і чіплятися поглядом за будь-що, аби випадково не зловити погляд Дані. Маршрутка, наче, на зло запізнювалась і я була готова застрибнути в будь-яку іншу, аби якнайшвидше вибратися з цієї незручної ситуації.

Допомога прийшла, а точніше приїхала, звідки не чекали. Чорна автівка підкотила настільки несподівано, що побачила її не я. Побачив Даня і спохмурнів ще більше.

— Здається, за тобою приїхали.

— Хто? — запитала я насторожившись і обернулась. 

Запитання відпало в ту ж мить, коли крізь опущене скло в мене вп’ялась пара проникливих карих очей. 

Кирило.

І він був незадоволеним. 

Буркнувши Дані щось схоже на “бувай”, на дерев’яних ногах я підійшла до автомобіля з острахом забираючись на пасажирське сидіння. Чомусь, я перебувала в передчутті чергової сварки, саме тому чекала, коли Кирило почне розмову першим. Довго чекати мені не довелось.

— Я бачу ти дуже ґрунтовно підійшла до пошуків коханого. Тільки хлопець якийсь дуже похмурий. Чим ти його так засмутила?   

— Заміжжям, — відповіла коротко, але таким тоном, що погляд Кирила ще більше потемнів, а пальці з силою стиснули кермо.

В салоні авто знову оселилася напруга, за вікном пролітали незнайомі мені вулиці і лише через деякий час я зрозуміла, що автомобіль Кирила рухається в протилежному від дому напрямку.

— Куди ми їдемо? — запитую насторожившись, бо Кирило, мабуть, вирішив що мені не обов’язково про це знати.

— В ресторан, — відповідає сухо, спрямувавши уважний погляд на дорогу.