Розділ 5.

Ліна

Іноді відчуття страху і неминучої небезпеки штовхає нас на відчайдушні вчинки. Я свій зробила декілька хвилин тому, коли сама поцілувала Кирила, а тепер не знаю куди заховатися від сорому. Серце досі гепає десь у горлі, губи печуть вогнем, а нутро бунтує незбагненністю відчуттів. Кирило цілував мене по-справжньому, по-дорослому, з язиком… Вперше…

І найгірше те, що я не відчула до нього відрази чи огиди, але й в очі йому поглянути не могла. Відчувала сором і бентежність… Емоції сплелися в клубок непевності штовхаючи мене на цей необдуманий крок. Однак, цей поцілунок дійсно виявився вчасним. Мабуть, я вперше в житті вчинила правильно і не піддалася на провокації поліції, але хіба я могла здогадатися, що це лише початок моєї війни з вітчимом?

— Вони пішли, — з передпокою лунає голос Кирила, відриваючи мене від посиленого аналізу своїх ранкових вчинків. За мить чоловік з’являється в моїй кімнаті, прискіпливим поглядом оглядаючи мене з голови до ніг. Лише зараз я помічаю, що досі не зрушила з місця. 

— Ти сьогодні мене здивувала.

— Себе теж, — поспішно відповідаю, але це правда. —  Вибач, я просто розгубилась… Цей капітан настільки впевнено говорив про викрадення, що я злякалась… 

— Тепер ти розумієш, чому я наполягаю на нашому весіллі? 

— Розумію, — киваю, але продовжувати цю тему не хочу. Після ранкового штурму нам точно не до весілля. Кирило це розуміє, тому й не наполягає. Декілька секунд дивиться на мене задумливо потираючи підборіддя, а потім запитує:

— Здається, ти сьогодні хотіла відвідати маму?

— Так, я давно в неї не була.

— Чудово. Тоді одягайся, поснідаємо і поїдемо разом. В нас сьогодні ще багато невирішених справ.

Я не наважуюсь запитувати про інші справи, адже насамперед мене цікавить стан мами. Сподіваюся, за ці декілька днів, які я не приходила, сталися хоча б якісь позитивні зрушення.

Кирило виходить з кімнати, а я одягаюся в джинси і кремову кофтинку, заплітаю волосся в косу і за декілька хвилин з’являюсь на кухні, де на столі на мене чекають кава і тости. 

Снідаємо в незручній тиші. Кирило уважно читає щось на планшеті, а я навіть не знаю, котра година. Ще й телефон залишився у вітчима, але ризикувати й повертатися в його будинок я не хочу, тому мовчки жую. 

— Ти поснідала? — погляд Кирила відривається від планшета і падає на мене. 

— Так, дякую, — відставляю тарілку.

— Ти не випила каву, — зауважує чоловік кивнувши на чашку, до якої я не торкнулась.

— Я не люблю. Їдемо? 

— Так, — затримавши довгий погляд на мені і щось хмикнувши собі під ніс, Кирило підводиться. Поправляє краватку і поглядає на ручний годинник.

Виходимо з квартири разом. Погода на вулиці похмура. Небо затягнуте сірими хмарами і все показує на те, що невдовзі розпочнеться дощ. 

Крокуємо до автомобіля нарізно, наче випадкові перехожі або сусіди. Чи то погода впливає на мій настрій, чи відстороненість Кирила, важко сказати. Мені здалося, що вчора він був іншим, а сьогодні, наче щось змінилося. Сподіваюся, що це не через той поцілунок…

Поки доїжджаємо до клініки з неба починає накрапати. Парасолі в мене немає, тому від автомобіля до входу в будівлю доводиться бігти. Кирило біжить за мною і лише коли ми опиняємось всередині, він порушує тишу.

— Як звати твою маму?

— Ліда. Харченко Лідія Віталіївна, — кажу точніше. — Нам треба на третій поверх.

— Ти йди, а я знайду головного лікаря і врегулюю фінансові питання. Зустрінемось біля виходу. 

— Добре, — киваю. 

Не знаю, що ще додати. З одного боку я рада, що Кирило допоможе, а з іншого — ця допомога мене зобов’язує і змушує почуватися в боргу. 

В реанімаційному відділенні мене вже всі знають, тому до мами я потрапляю без проблем. От тільки її незмінний стан, як завжди викликає в мене сльози. Не можу дивитися на неї таку. Непритомну. Безпорадну. На волосині від смерті. Якби не апарат штучної вентиляції легень, її б давно не було. Лікарі теж не дають жодних оптимістичних прогнозів, адже навіть якщо й трапиться диво і мама вийде з коми, не факт, що її мозкова діяльність зможе нормально функціонувати. Однак, незважаючи на все я продовжую сподіватися, що мама викарапкається, що не залишить мене одну в цьому жорстокому і несправедливому світі. 

— Мамо, ти потрібна мені. Будь ласка, повертайся, — кожного разу, перед тим, як піти я повторюю ці слова, як мантру. Я не втрачаю надії, адже поки б’ється її серце — вона жива.

Коли спускаюся на перший поверх, помічаю, що Кирило вже чекає мене біля виходу, нервово поглядаючи на годинник. Він кудись поспішає, а я своїми проблемами краду його дорогоцінний час. Знову почуваю себе незручно. 

— Як мама? — запитує, коли я підходжу ближче, ніби йому дійсно цікаво.

— Без змін, — кажу тихо.

— Я владнав фінансові питання, можеш не перейматися, однак… — Кирило важко зітхає, кидаючи на мене співчутливий погляд перш ніж продовжити свою думку.

— Я розмовляв з лікарем, який займається лікуванням твоєї мами і… Прогноз зовсім не обнадійливий. Мені шкода, Ліно.