Розділ 3.

Автомобіль Кирила зупиняється біля розкішної ювелірної крамниці, що знаходиться неподалік від будівлі РАЦСу, а я досі не можу впоратися з емоціями, які б’ють через край. Новина про таке швидке одруження настільки мене спантеличує, що я досі не можу повірити в реальність подій. 

З крайнощів у крайнощі… Приблизно так виглядає моє життя останніми днями. Тікаючи від примусового шлюбу з нелюбом я погодилась на інший шлюб, з чоловіком, про якого я зовсім нічого не знаю. Хіба так чинять нормальні адекватні люди? Думаю, що ні, але я вже давно не вважаю себе нормальною. Залишилося сподіватися, що Кирило дійсно дотримається своїх обіцянок і не образить мене.

Відстебнувши пасок безпеки виходжу з автомобіля ловлячи на собі прохолодні подихи осіннього вітру. Я так сильно хотіла втекти від вітчима, що навіть про одяг не подбала, а тепер змушена тремтіти на холоді в тоненькій літній сукні, яку я встигла охрестити щасливою. От була б вона ще й теплою...

Поставивши автомобіль на сигналізацію Кирило підходить до мене ближче, затримуючи довгий пронизливий погляд на моїх голих плечах. Коли він так пильно на мене дивиться, стає ще холодніше, а на шкірі виступають сироти.

— На, ось, накинь на плечі, — чоловік швидко знімає з себе темно-синій піджак і простягає його мені при цьому не порушуючи мого особистого простору. На секунду я зависаю на його мужніх руках, м’язи яких випинаються під гарною білосніжною сорочкою. 

— Дякую, — стримано киваю кутаючись в запропонований одяг відчуваючи його тепло, після чого додаю, —  ви сьогодні так вбралися, наче заздалегідь знали, що доведеться їхати в РАЦС.

Це я про його дорогий костюм і краватку. Цікаво, що він робив за містом?  Може, в нього була якась важлива зустріч, а я так нахабно відірвала його від справ. Знову мені стає якось не по собі…

— Якби знав, то підготувався б, як слід, — киває на ювелірну крамницю, до якої ми ще не дійшли. — Ходімо? — запитує Кирило пропонуючи мені взяти його під лікоть. — Я не кусаюсь, Ліно. 

— Добре, — роблю крок до нього і несміливо чіпляюся під руку придушуючи в собі чергову хвилю страху. 

Зрештою, чому я так хвилююся? Це всього лише ювелірна крамниця, панікувати по-справжньому треба буде вже в РАЦСі.

— Добрий вечір. Чим я можу вам допомогти? — молода привітна дівчина, продавець-консультант, з’являється перед нами одразу, як тільки ми переступаємо поріг крамниці. 

Я чомусь шалено нервую, адже зараз, прямо в цю мить вона з такою цікавістю нас розглядає, що мені стає дуже некомфортно. 

— Добрий вечір. Нас цікавлять обручки. Покажіть найкращі, які у вас є, — на відміну від мене Кирило поводиться спокійно і впевнено, наче він кожного дня обручки тут купує. Лише я почуваю себе, наче не в своїй тарілці. 

Дівчина консультант пробігається пильним, оцінювальним поглядом по мені,  ніби намагається зрозуміти, на скільки карат я виглядаю, після чого згідно киває і починає виставляти на вітрину різні моделі. Надзвичайно красиві, вишукані і дуже дорогі обручки. Коли я бачу їхні ціни, то мало свідомість не втрачаю.

— Це дуже дорого, Кириле! Навіщо? Навіщо так витрачатися на якийсь фіктивний шлюб? — мабуть, я запитую це надто голосно, бо дівчина ще з більшою цікавістю починає мене розглядати.

— Послухай мене, мила, — цідить крізь зуби Кирило відводячи мене убік. Його рука боляче впивається в моє передпліччя, а темний погляд наскрізь пропалює душу гнівом. Мені знову стає страшно, бо я бачу, що він розізлився, але не розумію чому?

— Повторюю тобі ще раз, якщо з першого разу ти не зрозуміла. Наш шлюб справжній, — промовляє по складах, мабуть, щоб налякати мене ще більше. 

— Ми шалено закохані одне в одного і надзвичайно щасливі, це зрозуміло? Ніхто крім нас з тобою навіть припустити не повинен, що наш шлюб фіктивний. Ніхто і ніколи! — промовляє з натиском, змушуючи втягнути голову в плечі. 

— Я… Я зрозуміла, — відповідаю визнавши свою помилку. — Тільки відпустіть мою руку, будь ласка, — шепочу благаючи, бо він дійсно боляче її стиснув.

— Вибач, — Кирило відпускає мене, але я впевнена, що синця тепер не уникнути. — Вибери  будь ласка обручки, які тобі подобаються. В нас обмаль часу.

— Добре, — киваю знітившись, і повертаюся до вітрини намагаючись натягнути на обличчя бодай якусь посмішку. Не знаю, чи мені вдається.

Кирило стоїть в мене за спиною нервово очікуючи, коли я визначусь зі своїм вибором. Дивний він все таки чоловік… І я дивна… Обираю обручки для шлюбу з чоловіком, якого зовсім не знаю. 

Ох, відчуваю, що це заміжжя ще вилізе мені боком.

— Мені подобаються ось ці, класичні, — зрештою мій вибір падає на витончені золоті обручки виконані в спокійному класичному стилі. Про ціну, яку я побачила мигцем, намагаюся не думати, адже Кирило сам сказав обрати, які сподобаються. Мені сподобались саме ці.

— Чудово. Запакуйте нам їх.

Розрахувавшись за покупки, Кирило за руку виводить мене з крамниці і прямує в сторону автомобіля. Здається, його гнів трохи вщух, але незручна напруга досі відчувається між нами.

— Ліно, я не хотів зробити тобі боляче, — Кирило повертає мене до себе обличчям і м’яко стискає за плечі невідривно дивлячись в мої величезні очі. — Я просто хотів тобі донести, що не треба на кожному кроці згадувати про те, що шлюб несправжній. Ми обоє втомилися за сьогодні, обоє нервуємо і це абсолютно нормально, але щоб рухатися далі ми повинні завершити розпочате, розумієш?