Розділ 2.

Ліна

Північний міст. Моє місце сили. Раніше я дійсно так вважала, коли приходила сюди в моменти радості і щастя, яких з часом стало катма… 

Як різко змінюється життя… Здається, ще вчора воно вабило своєю безтурботністю та яскравими барвами, а сьогодні вирішило боляче відшмагати батогом.

Спочатку сталась жахлива аварія, в якій ледве не загинула вся моя сім’я, потім кома матері, з якої вона може ніколи не вийти, а тепер погрози вітчима, який з плином часу перетворився на бездушного звіра. На чорта, який визнав себе пупом землі і вирішив добити мене своїми погрозами.

Сьогодні моє місце сили стало місцем відчаю, в якому хочеться потонути… Схиливши голову вниз дивлюся в темні глибини Дніпра, наче, таким чином намагаюсь розгледіти в них підказку, як жити далі? Мабуть, так приходить божевілля, адже це ненормально запитувати поради в річки і тікати з дому усвідомлюючи, що після повернення на мене там чекатиме справжнє пекло…

Мій вітчим загрався. А якщо точніше програв… Програв величезну суму в карти, за яку ми з мамою ледве не поплатилися власними життями. Вітчим заборгував гроші такому ж покидьку, як він сам і тепер, щоб повернути борг я повинна вийти заміж за його “хорошого” знайомого — Валерія Самчука. І байдуже, що він старий та огидний. Відмовити я не маю права… В іншому випадку, вітчим пригрозив відключити маму від апарату ШВЛ, без якого вона помре. Найгірше лише те, що він не жартує… В нього дійсно закінчилися гроші, а без фінансування тримати маму в клініці ніхто не буде… 

Спочатку все складалося просто чудово. Мама познайомилась з Борисом чотири роки тому, коли мені було чотирнадцять. Їхня зустріч була випадковою і дуже банальною. Через фінансові труднощі мама тоді хапалася за будь-яку роботу, і,  коли з’явилась вакансія продавця в одному з павільйонів Харченка, вона без роздумів туди влаштувалася. Так доля й звела її з Борисом, який в той час він був досить поважним чоловіком, перспективним бізнесменом і саме він допоміг нам з мамою вибратися зі злиднів, в які я б охоче зараз повернулася… Тільки б не бачити його огидну пику, тільки б ніколи більше не зустрічатися з Самчуком…

Здається, зараз я готова продати душу дияволу якби лише можна було відмотати час назад. Тільки, на жаль, я розумію, що це неможливо. Єдине, що я можу зробити, це дозволити вітчиму продати себе Самчуку, а ця людина ще гірше диявола. Я не зможу з ним бути… Не зможу стерпіти його масних поглядів, які він кидає у мій бік, його ідіотських брудних жартів і постійних спроб до мене доторкнутися… Я знаю, що не витримаю. Мабуть, я краще віддам свою душу Дніпру… Шугану в обійми спокійних хвиль, які з радістю приймуть мене у свої темні глибини. Краще вже так, аніж приректи себе на вічні страждання і стати іграшкою в руках старого виродка.

З кожної ситуації повинен бути вихід, і я свій, здається, знайшла. Витерши сльози, що встигли набігти на очі я ще раз поглянула в темні води Дніпра… Страх перед невідомістю забрав дихання, ноги підкосилися, а серце швидко затарабанило в грудях, наче, попереджало про незворотність задуманого. Мені було страшно…Сльози знову покотилися по щоках, гіркота до болю стиснула горло виштовхуючи з нього звук, схожий на схлип. Я не готова була віддати душу хвилям, я плакала вмиваючись власною слабкістю та безпорадністю, адже розуміла, що в цю мить я сама прирекла себе на страждання.

Я не бачила, якої миті ВІН з’явився, міцно обіймаючи мене за стан. Я була впевнена, що це все галюцинації на фоні нервового розладу, а може просто сон…Останніми днями мені часто снилась ця річка, наче, таким дивним чином вона намагалася заманити мене на це місце. 

— Все буде добре, чуєш? Немає таких проблем, яких неможливо вирішити! Все обов’язкового налагодиться, просто треба зачекати, — низький голос, що бринить над вухом змушує мене повірити в реальність подій. Я наче виринаю з-під товщі води, а коли отямлююсь бачу, як незнайомий чоловік закинувши на плече тягне мене в бік тонованого автомобіля. В цю мить мене дійсно охоплює жах!

— Відпустіть! Відпустіть, благаю! Не треба! — я починаю колотити його по спині, але чоловік не зважає на мої даремні потуги, він заштовхує мене в автомобіль, а тоді сам швидко сідає за кермо блокуючи дверцята, щоб я не втекла. Перед очима знову пролітає все моє життя...

— Ти хоч розумієш, що через тебе я порушив правила і зупинився в недозволеному місці? — різко обурюється незнайомець вивертаючи кермо, і автомобіль починає везти мене в невідомому напрямку.

Не розумію, до чого він це каже, не розумію, де він взявся і куди ми їдемо? Страх такий сильний, що в мене навіть слів не знаходиться, щоб щось вимовити. 

— Куди тебе відвезти? В психлікарню? — маневруючи вулицями міста чоловік зупиняє автомобіль на стоянці поблизу торгового центру, а тоді повертається до мене обличчям. 

Навіть попри шалений страх я зауважую, що чоловік дорослий і… Гарний. Пронизливі карі очі, трохи скуйовджене темне волосся, широкі вилиці, прямий ніс і легка щетина вдало підкреслюють його чоловічу привабливість. От тільки слова про психлікарню миттєво відволікають мене від розглядань і змушують наїжачитись ще більше.

— Я не божевільна, — відповідаю тихо, хоча сама вже не впевнена в своїй адекватності. 

— Я б посперечався... Ти навіщо туди виперлась? — голос різкий, вимогливий. В карих очах бринить роздратування, чи, можливо, це злість.

— Не ваша справа, — відповідаю знітившись під його пильним поглядом. Яке йому діло до моїх проблем? Що зміниться, якщо я спробую йому пояснити? Все одно не зрозуміє…