Глава 30. Приманка з іклами

План вони так і не встигли скласти.

Знизу долинув гуркіт, потім чиясь лайка, і за кілька секунд на сходах затупотіли важкі кроки. Каел уже стояв біля дверей, коли в кімнату влетів один із його людей — той самий, якого кілька хвилин тому Віка бачила біля таверни з розбитим обличчям. Кров він встиг витерти, але на скроні залишився довгий червоний слід.

— Ваша Високосте. Це знайшли біля другого поста.

Він простягнув складений удвоє аркуш. Вікторія потягнулася до нього першою, але Каел перехопив папір, розгорнув і мовчки прочитав. Його обличчя майже не змінилося. Лише зіниці на мить звузилися, а від пальців по краю аркуша пробіг слабкий золотавий відблиск.

— Дай сюди.

Каел передав записку без суперечок. Почерк був інший. Рівний, майже каліграфічний, наче людина, яка писала погрози й викрадала чужих подруг, дуже переймалася естетикою.

Опівночі. Старі винні склади під Західним ринком.

Сама.

Без варти. Без принца.

Медальйон має бути на тобі.

Якщо за тобою підуть — куртизанка помре.

Віка дочитала до кінця, перевернула аркуш і побачила останній рядок.

Не змушуй нас доводити, що ми не жартуємо.

— Ну, принаймні адресу залишили, — сказала вона.

Каел повільно повернув до неї голову.

— Це все, що ти хочеш сказати?

— Ні. Ще почерк гарний.

— Вікторіє.

— А що ти хочеш почути? — Віка різко склала записку. — Що я нікуди не піду, ми чемно дочекаємося ранку, а потім знайдемо Анну шматками в різних районах столиці?

— Я хочу, щоб ти хоча б хвилину не поводилася так, ніби це чергове пограбування.

— А я хочу, щоб мою подругу не вбили.

Вони дивилися одне на одного кілька секунд. Солдат біля дверей дуже правильно вирішив, що його тут більше не існує.

Каел першим відвів погляд.

— Залиш нас.

Чоловік зник настільки швидко, ніби саме цього наказу й чекав усе життя. Каел зачинив двері, наклав на них коротке закляття й повернувся до Віки.

— Ти підеш.

Вона вже набрала повітря для сварки, але слова застрягли десь між легенями й язиком.

— Що?

— Ти все одно підеш.

— Я зараз образилася, що ти так легко це прийняв.

— Я можу заборонити.

— І я піду через вікно.

— Можу поставити Торвальда біля вікна.

— Є димохід.

— Він завузький. 

Вікторія підозріло примружилася. Це був якийсь новий Каел. Старий зараз уже мав би гарчати, замикати двері, погрожувати вартою й пояснювати, що кронпринцеса не може добровільно йти в лігво вампірів. Цей натомість підійшов до столу, відсунув глечик і розгорнув стару карту столиці.

— Саме тому я не збираюся витрачати час на безглузду суперечку. — Каел важко видихнув. — Іди сюди.

— Ти точно Каел?.. Може, тебе підмінили?

— Вікторіє.

— Уже йду.

Вона стала поруч. Західний ринок займав кілька кварталів старої частини столиці, де будинки тулилися один до одного так щільно, ніби мерзли. Каел провів пальцем уздовж головної вулиці, зупинився біля позначки старих складів і постукав по ній нігтем.

— Їх закрили років двадцять тому. Під ними винні льохи. Ще нижче — частина старої системи тунелів.

— Скільки виходів?

— Офіційно три.

— А неофіційно? — Віка мимоволі посміхнулася. — Мені подобається, коли ти починаєш мислити як злочинець.

— Мені — ні.

— Жаль… Ти такий милий.

Каел дістав іншу карту, значно старішу, пожовклу по краях. На ній під вулицями тягнулися тонкі лінії, частина яких обривалася просто посеред кварталів.

— Я зайду сюди. Торвальд перекриє північний вихід. Ще дві групи залишаться на відстані.

— У записці написано без варти.

— Варти й не буде.

— Семантика?

— Саме так.

— Пишаюся тобою.

Каел проігнорував її.

— Вони мають побачити, що ти прийшла сама. Ніхто не наближається, поки я не дам сигнал.

— А якщо вони перевірять магією?

— Перевірять… тому я буду поодаль.

— Наскільки далеко? — Віка перестала усміхатися.

— Достатньо, щоб мене не відчули. Недостатньо, щоб я не встиг.

— Ти ж відчуєш, якщо вони спробують його зняти. — Її пальці самі торкнулися медальйона під сорочкою.