Глава 29. Лист без підпису

Вікторія протрималася рівно до обіду. Якщо бути зовсім чесною — до одинадцятої сорок сім. Решту тринадцять хвилин вона витратила на те, щоб переконати себе, ніби це все ще вважається «до обіду», а отже, вона виконала обіцянку не повертатися до «Стомленого грифа» одразу після сніданку.

Каел знайшов її біля виходу з палацу. Віка вже встигла змінити сукню на штани, натягнути чоботи й навіть прихопити плащ, коли двері перед нею відчинилися самі. На порозі стояв кронпринц із таким виразом обличчя, ніби останні п'ять хвилин він мовчки рахував до десяти й дійшов приблизно до двохсот.

— Ні.

— Я ще нічого не сказала.

— Ти одягнена для виходу.

— Можливо, я вирішила прогулятися палацом у плащі.

— Із двома кинджалами?

Вікторія опустила погляд. Один справді стирчав із халяви.

— У палаці небезпечно.

— Другий у тебе за спиною.

— У палаці дуже небезпечно.

Каел повільно потер перенісся.

— Я знав, що ти підеш.

— Тоді навіщо стоїш у дверях?

— Хотів перевірити, чи ти хоча б спробуєш зробити це непомітно.

— І?

— Розчарований.

— Зате стабільність.

Вона спробувала прослизнути повз нього, але Каел навіть не ворухнувся. Просто залишився стояти в проході, займаючи собою приблизно всю доступну площу й ще трохи чужого життєвого простору.

— Посунься.

— Ні.

— Каеле.

— Вікторіє.

— Якщо ти зараз почнеш розповідати мені про безпеку, я вкушу тебе.

— Це вже було.

— Тоді знайду щось нове.

На його губах на мить сіпнулася посмішка, але зникла швидше, ніж Віка встигла вирішити, чи їй це привиділося.

— Біля «Грифа» зранку бачили людину, яка простояла навпроти майже дві години, — сказав він.

Вікторія перестала штовхати його плечем.

— І ти починаєш із «ні»?

— Я намагався.

— Хто?

— Чоловік. Середнього зросту. Темний плащ. Каптур. Кульгає на праву ногу. На руці перстень зі стертою печаткою.

— Твої люди взяли його?

— Він нічого не зробив.

— Стояв дві години біля таверни, де живе Анна.

— У столиці поки що не страчують за стояння.

— Я поговорю з твоїм батьком. Треба виправляти закони.

Каел нарешті відійшов від дверей.

— Ми поговоримо з нею разом.

Віка вже зробила крок у коридор, але зупинилася.

— Ми?

— Саме так.

— Ти щойно десять хвилин не пускав мене.

— Я не пускав тебе саму.

— А сказати це одразу релігія не дозволяє?

— Я хотів подивитися, скільки аргументів ти вигадаєш.

Вікторія примружилася.

— Ти стаєш нестерпним.

— Поганий вплив.

— Ще й мої репліки крадеш.

— Теж поганий вплив.

Віка кілька секунд мовчки дивилася на нього, а тоді розвернулася до виходу.

— Ходімо, поки я не вирішила, що вдовою бути простіше.

***

Анна була занадто нормальною. Це Вікторія зрозуміла ще до того, як вони встигли сісти. Вампірка метушилася між столами, розносила келихи й усміхалася так старанно, що будь-хто інший нічого б не запідозрив. Проблема полягала в тому, що Віка знала її занадто давно.

— Кицю! — Анна широко усміхнулася, побачивши Віку. Потім її погляд ковзнув до Каела, і усмішка повернулася — ширша, яскравіша, неправильна. — Людська арифметика остаточно деградувала? Минуло менше половини дня.

— Технічні дрібниці.

— І ящірку притягла. — Анна перевела погляд на Каела.

— Він сам прив'язався.

— Брехня, — сказав Каел.

— Не псуй легенду.

— Добре. Пийте, їжте, лякайте моїх клієнтів. Я зайнята.

Анна зітхнула, взяла тацю з двома келихами й понесла її до дальнього столу. Віка проводила її поглядом, а потім повільно повернулася до Каела.

— Бачив?

— Так.

— Що?

— Забагато говорить.

— Отож.

Анна й без того говорила забагато, але зараз це було інше. Вона метушилася, зупинялася біля кожного столу, розмовляла з людьми, яких зазвичай обслуговували служниці. Сама принесла нову бочку елю, сама перевірила замок на задніх дверях, сама посварилася з кухарем через цибулю. І жодного разу не залишилася з Вікторією наодинці.