Глава 27. Зручна правда

До підземелля Вікторія спустилася сама. Принаймні саме так вона називала повільне пересування вздовж стіни, коли кожен крок віддавався в попереку, а посиніле зап’ястя відмовлялося нормально згинатися. Каел ішов поруч і мовчав, проте його рука раз у раз опинялася біля її ліктя. Не торкалася — лише чекала, коли вперта кронпринцеса все-таки визнає, що сходи сьогодні перемагають.

— Ти мала залишитися у ванній, — сказав він, коли вони дісталися останньої сходинки.

— А ці двоє мали залишитися без голів. Бачиш, сьогодні взагалі багато чого йде не за планом.

Каел ковзнув поглядом по її розбитій губі, але сперечатися не став. Вікторія сприйняла це як маленьку перемогу й одразу пожалкувала: Торвальд відчинив важкі двері, й назустріч ударило вогкістю, факельним димом та кислим запахом чужого страху.

Полонених розвели по різних камерах. Одного вже прив’язали до важкого дерев’яного стільця в кімнаті для допитів. Другий сидів за стіною — достатньо далеко, щоб не чути запитань і не підлаштовувати відповіді. На закривавленому столі лежало все, що зняли з нападників: два кинджали, мішечок із монетами, уламок чорної маски й рубінова сережка. Надто багато доказів для людей, які збиралися тихо вбити кронпринцесу посеред лісу.

— Заговорили? — запитав Каел.

— Обидва. — Торвальд похмуро кивнув. — Розповідають одне й те саме. Майже однаковими словами.

— Як зворушливо, — Вікторія підійшла до столу. — Навіть брехати вчилися разом.

Полонений підняв голову. Один бік його обличчя заплив після зустрічі з деревом, але погляд залишався зухвалим. Бліда шкіра, темні прожилки біля скронь, тонка смужка засохлої крові на підборідді. Ікла він уже не ховав.

— Нас найняли люди Півдня, — прохрипів вампір. — Наказ був простий: прибрати кронпринцесу. Золото отримали через посередника.

— І на згадку вам подарували кинджали з гербом, сережку делегатки та кишені місцевої дрібноти? — Віка розв’язала мішечок і висипала гроші на стіл.

Монети розкотилися по дереву. Імперське карбування, кілька старих торгових марок, дві потерті срібні крони прикордонних міст. Жодної нової південної монети.

— Де ви отримали гроші? — запитав Каел.

— На заїжджому дворі біля південного тракту. — Вампір опустив очі.

— Назва?

Полонений затнувся лише на мить.

— «Золотий вепр».

Торвальд мовчки поклав на стіл пожмаканий аркуш. Каел пробіг його очима й передав Вікторії. У свідченнях другого нападника значилася «Срібна підкова» на іншому кінці столиці.

— Я ж казала, — Віка відкинула папір. — Учні старанні, а вчитель лінивий. Основний текст вивчили, подробиці кожному дозволили вигадати самостійно.

— Я не знаю другого, — огризнувся вампір. — Нас зібрали лише перед полюванням.

— Але помирати за одну й ту саму казку ви погодилися.

— Нам заплатили.

— Чим? — Вікторія підчепила нігтем срібну крону. — Це гроші зі столичних обмінників. Таку суміш збирають із каси наприкінці дня, а не привозять із Півдня. Ваш замовник навіть не витратився на переконливу брехню.

Каел узяв один із кинджалів. Герб на руків’ї був вирізаний глибоко й грубо, наче майстер боявся, що сліпі дракони його не розгледять. Принц провів великим пальцем по насічках, тоді поклав зброю назад.

— Сережка належала учасниці делегації, — сказав він. — Вікторія бачила її на прийомі.

— Отже, Південь…

— Отже, хтось украв її або отримав від власниці, — перебила Віка. — І дуже хотів, щоб ми знайшли.

Полонений скривив губи, але промовчав.

— Хто передав наказ? — Каел обійшов стіл і зупинився навпроти нього.

— Чоловік у сірому плащі.

— Ім’я.

— Не назвався.

— Обличчя.

— Під каптуром.

— Голос?

Вампір знову затримався з відповіддю.

— Людський.

Вікторія пирхнула.

— Надзвичайно корисно. Ми звузили коло до половини столиці.

Каел не відреагував на шпильку. Він дивився на полоненого так довго, що той першим відвів очі. Жару в кімнаті не побільшало, вогонь не зірвався з пальців — і саме тому вампір почав нервувати сильніше.

— Ви стежили за маршрутом полювання? — запитав Каел.

— Нам передали місце.

— Хто?

— Посередник.

— Той самий чоловік?

— Так.

— Коли?

— Учора ввечері.

На щелепі Каела напружився м’яз. Маршрут затвердили лише вранці, а після виїзду двічі змінили через сліди звіра. Остаточне місце не мало бути відоме нікому, крім учасників полювання, єгерів і кількох людей у палаці.

— Ось тепер цікавіше, — сказала вона. — Південці могли привезти вам золото, сережки й хоч цілу скриню кинджалів. Але провести точно до потрібного місця вас міг лише хтось із наших.