Глава 26 Нічні тіні і ранкові ігри

Жар сауни вже не палив — він став густим, м’яким, майже ласкавим. Медальйон на грудях повільно пульсував теплом, і це тепло розтікалося по тілу, ніби хтось обережно масажував напружені плечі, спину, потилицю… Пальці ковзнули вище. Легко. Майже ніжно. Аж поки не торкнулися ланцюжка.

Віка спрацювала на рефлекс. Рука, що вже майже лягла на шию, була перехоплена з такою силою, що кісточки хруснули. Вона сіпнулася всім тілом, розплющила очі… Каел сидів на полиці поруч із нею, у чорній сорочці з розстебнутим коміром, волосся трохи вологе від пари.

— Якщо це твій спосіб сказати «доброго вечора», — тихо промовив він, — то в тебе дуже своєрідне уявлення про привітання.

Він навіть не спробував висмикнути руку. Просто дивився. Віка ще секунду стискала його зап’ястя, перш ніж повільно розтиснути пальці. Серце калатало десь у горлі. Вона кинула швидкий погляд на полиці — фрейлін не було поруч. Мірелли теж. Видно, стушувалися, щойно з’явився принц, і кинули її напризволяще.

— Сволота.

Каел підняв брову.

— Усі до однієї, — буркнула Віка під ніс, поправляючи рушник.

— Усе аж так серйозно?

Віка спочатку хотіла послати його куди подалі. Але втома, голод, кінь, рапіра, дами з прикрасами і ця проклята сауна вже висмоктали з неї останні сили на гарні образи. Вона сіла рівніше, обійнявши коліна руками, і неохоче, уривками, почала: про Бурю, який ледь не скинув її в ставок, та інструктора з вусами, що «випадково» чіпав медальйон; про фехтування, де вона майже відрізала комусь горло; про чаювання, де її намагалися нагодувати сережками замість їжі, і про те, як сьогодні кілька разів хтось намагався дотягнутися до ланцюжка.

— Він… реагує, — нарешті видавила вона, торкаючись темного металу пальцями. — Коли хтось підходить надто близько. І мені здається, що це не просто прикраса. Він ніби… живий. Або принаймні дуже добре вдає.

— Який насичений день. Не дивно, що голова гуде. Медальйон — реліквія імператорського дому. Він древній, важкий, можливо, теплий від твого тіла, але його роль не настільки містична, як ти думаєш… Відпочинь, ти сьогодні чудово впоралася.

Вікторія звузила очі. Це звучало наче шпилька — катастрофа цілий день гасала імператорським замком, і він при цьому залишився неушкодженим.

— Ти мені не віриш.

— Вірю, що ти втомлена, — спокійно відповів він. — І що завтра тобі краще зайнятися чимось кориснішим, ніж уявляти змови навколо шматка металу.

Він підвівся, дістав із кишені невеликий згорток і кинув їй на коліна.

— Полювання. На світанку. Південний ліс. Будеш?

Віка розгорнула папір. Короткий список учасників, маршрут, час збору.

— Із задоволенням. — Її обличчя перекосилося в посмішці — кривій, зубастій і абсолютно недобрій. — Тільки наступного разу, коли вирішиш «перевірити», чи жива твоя дружина, попереджай. А то завалився в сауну до леді, налякав фрейлін і змусив мене майже вирвати тобі руку. Саме в дусі імператорського етикету.

Каел зупинився на порозі. Плечі ледь напружилися.

— Я зайшов, бо охорона повідомила, що ти вже годину не виходила, а Мірелла раптом зникла.

— І, звісно, тобі навіть на думку не спало постукати.

— У сауні?

— А це щось змінює?..

Він мовчки вийшов. Двері зачинилися м’якше, ніж мали б. Віка ще кілька секунд дивилася на них, потім тихо вилаялася і знову притиснула медальйон до грудей. Він пульсував рівно, майже співчутливо.

У катастрофі таки дійсно щось дало збій — замок пережив ніч цілком пристойно, ніхто не постраждав і навіть не плакав. Наступного ранку Віка стояла перед дзеркалом у зручному темно-зеленому комбінезоні з м’якої шкіри. Ніяких корсетів, шлейфів чи дурних шнурівок. Лише простота і практичність: високі чоботи, кинджал на стегні, відмички у внутрішній кишені, медальйон — під щільним коміром. Волосся зібране в тугий хвіст.

Каел чекав біля стаєнь. На ньому був простий чорний одяг для полювання, без жодних золотих аксельбантів. Коли він побачив комбінезон, у золотих очах на мить промайнуло щось схоже на схвалення.

— Практично, — коротко кивнув він.

Леді Селеста, побачивши її, лише стиснула губи так, ніби проковтнула лимон, але промовчала.

— На відміну від деяких, — парирувала Віка, застрибуючи в сідло Бурі.

Дорога до південного лісу зайняла майже годину. Кінь сьогодні поводився майже чемно, ніби теж вирішив дати їй перепочинок. Каел їхав поруч і коротко, чітко пояснював:

— Тримайся основної групи. Не відставай. Якщо побачиш щось підозріле — сигнал свистком, не сама. Сьогодні ми не шукаємо пригод. Сьогодні ми просто полюємо.

Віка кивнула. Вперше за довгий час їй справді було цікаво. Ліс зустрів їх прохолодою, запахом хвої й вологої землі. Група розтягнулася згідно з планом. Віка трималася ближче до Каела, але коли перед нею майнула тінь якогось звіра, азарт узяв своє. Вона трохи прискорила свого скакуна, потім ще трохи… і раптом зрозуміла, що решта вже далеко позаду.

— Твою ж…

Віка натягнула повіддя й озирнулася. Між деревами нікого не було видно. Навіть голоси мисливців кудись зникли. Буря нервово переступив із ноги на ногу, фиркнув і раптом повів вухами назад.