Глава 25 Вечір

Віка вже тоді відчула, що нічого доброго це не віщує. Коридорами палацу вони йшли майже мовчки. Слуги розступалися, придворні кланялися, хтось поспіхом притискався до стіни, звільняючи дорогу двом принцесам. Крізь високі вікна всередину лилося тепле післяобіднє світло. Воно золотило мармурову підлогу й змушувало медальйон ледь помітно просвічувати крізь тонку тканину сорочки.

Малинова вітальня зустріла їх запахом чаю, свіжої випічки й жіночих голосів. Та дуже швидко з'ясувалося, що чай тут був лише приводом. На довгому столі замість звичайних страв стояли відкриті шкатулки. Оксамитові, дерев’яні, інкрустовані. У них блищали сережки, браслети, кольє, діадеми й каблучки. Дами вже розібрали майже все. Хтось приміряв довгі смарагдові сережки, хтось порівнював два перлових намиста, хтось обережно крутив у пальцях важкий золотий браслет із рубінами.

— Дивіться, який відтінок! — вигукнула графиня Елеонора, підносячи до світла тонке кольє. — Абсолютно ідеально лягає на шкіру.

— А ці сережки краще, — заперечила баронеса. — Вони довші. Візуально витягують шию.

Вікторія сіла в крісло на чолі столу і подивилася не на прикраси, а на тарілки з їжею, які стояли трохи осторонь. Маленькі, витончені, майже декоративні. Тонкі сендвічі без скоринки, крихітні тарталетки, фрукти, нарізані так, ніби їх готували для ляльок. Їй уже хотілося просто навалитися на все підряд і зжерти хоча б половину столу. Але етикет. Дами. 

— Хоч удавай інтерес, — Мірелла тихо штовхнула її ногою під столом.

Віка лише стиснула губи. Одна з фрейлін, руда й надто жвава, раптом обернулася до неї з довгим сапфіровим кольє в руках.

— Ваша Високосте, приміряйте! Вам точно пасуватиме. А ваш медальйон… він же такий… стриманий. Може, щось яскравіше?

Вікторія повільно подивилася на кольє, потім на тарілку з сендвічами, яка стояла занадто далеко.

— Ні.

— Але ж…

— Ні, — повторила вона чіткіше. — Мені не цікаво.

Графиня Елеонора всміхнулася оксамитно:

— Ох, молодість. Завжди думає, що прикраси — то дрібниці. А потім розуміє, що саме вони…

Віка вже не слухала. Вона обережно, намагаючись не порушити жодного правила, потягнулася до найближчої тарілки. Встигла взяти один сендвіч. Маленький. Змішаний. Майже невагомий. Ледь піднесла його до рота — і баронеса з іншого кінця столу вигукнула:

— Ой, Ваша Високосте, а ви не пробували ці тарталетки? Вони з креветками! Обов’язково спробуйте, поки ми ще не все розібрали.

І вже протягнула їй тарілку з крихітними тарталетками, загороджуючи шлях до нормальної їжі. Віка поклала сендвіч назад. Зуби злегка зціпилися.

— Зроби личко простішим… — Мірелла знову тихо шикнула. — Чи ти хочеш фрейлинами закусити?..

— Я знаю, що хочу їсти, — буркнула Вікторія майже беззвучно. — А вони хочуть, щоб я дивилася, як вони міряють блискітки.

Хтось знову підсунув їй чергову сережку. Хтось попросив «просто подивитися» на її медальйон. Хтось почав порівнювати вагу золота. Віка відповідала односкладово, майже механічно, і весь час краєм ока стежила за їжею, яка повільно, але невблаганно зникала з тарілок — дами брали по трохи, більше для вигляду, ніж зі справжнього голоду. Коли нарешті їй вдалося схопити другий сендвіч, графиня знову заговорила:

— А ваш медальйон, Ваша Високосте… він же важкий, правда? Може, краще щось легше? Ось, приміряйте це…

Віка повільно поклала сендвіч на блюдце. Недоїдений. Подивилася на графиню спокійно й дуже холодно.

— Якщо наступна людина спробує підсунути мені ще одну прикрасу замість нормальної їжі, я з'їм цю прикрасу. При всіх. І не подавлюся.

У Малиновій вітальні запала така тиша, що дзенькіт порцелянової ложечки об край чашки пролунав майже урочисто. Мірелла прикрила губи серветкою, безуспішно ховаючи усмішку. Ніхто більше не наважувався пропонувати Вікторії ні кольє, ні сережки. І, що найважливіше, ніхто не заважав їй нарешті поїсти. Вона методично винищувала все, до чого могла дотягнутися. Сендвічі. Тарталетки. Фрукти. Ще один сендвіч. Здавалося, організм тільки тепер згадав, що від самого ранку його ганяли верхи, змушували махати рапірою і майже не годували. Лише коли голод трохи відступив, Віка відкинулася на спинку крісла: втома накотила одразу, ноги налилися свинцем, плечі глухо занили. Хотілося тільки одного — щоб цей нескінченний день уже закінчився. Вона навіть почала вірити, що найгірше позаду.

— Ну що? — задоволено запитала Мірелла, підводячись. — Тепер можна й відпочити.

— Справді? — Віка недовірливо звела очі.

— Авжеж.

— Без коней?

— Без коней.

— Без мечів?

— Без мечів.

— Без дам, які хочуть помацати мій медальйон?

Мірелла трохи замислилася.

— Майже.

— Мені дуже не подобається це «майже». — Віка повільно звузила очі.

Сонце вже починало хилитися до вечора, коли вони перейшли внутрішній двір палацу. Денна спека ще трималася в нагрітому камені. Повітря пахло липою, водою з фонтанів і розпеченим вапняком. Після гамірної Малинової вітальні тиша подвір'я майже оглушувала. Попереду, трохи осторонь основних будівель, стояла низька кам'яна прибудова. Із прочинених дверей назовні повільно виповзало гаряче вологе повітря.