Глава 24 Давайте жити дружно

Наступного ранку Вікторія ще навіть не встигла розплющити очі, як двері її покоїв відчинилися. 

— Доброго ранку, Ваша Високосте,— покоївка шанобливо вклонилася і простягнула їй конверт. 

— Від кого це? 

— Її імператорська Величність передали Вам. 

Від цих слів по спині Вікторії пробігли мурашки. Відкривши конверт, вона швидко пробіглася очима по написаному і тяжко видихнула. Сьогодні її очікувало персональне пекло. 

Рівно через одну годину до кімнати зашло пекло.  

— Доброго ранку, подруго! — голос Мірелли дзвенів так солодко, що від нього зуби починали нити. — Я вирішила, що нам просто необхідно зміцнити нашу дружбу. Сьогодні в нашому розпорядженні цілий день!

Віка повільно сіла, відчуваючи, як медальйон на шиї тепло калатнув, ніби теж прокинувся і одразу пожалкував про це.

— Який ще день? — прохрипіла вона.

Мірелла вже стояла посеред кімнати в ідеальній світло-блакитній амазонці для верхової їзди, тримаючи в руках сувій, який виглядав підозріло як розклад тортур.

— Спочатку — кінна прогулянка. Потім — урок фехтування з найкращими інструкторами імперії. Після обіду — спільне чаювання з дамами. А ввечері… — вона чарівно всміхнулася, — сауна. Я все організувала.

Вікторія подивилася на неї довгим, убивчим поглядом.

— Ти що, вирішила мене вбити?

— Ні, люба. Я вирішила зробити з тебе справжню принцесу. А справжні принцеси… спілкуються.

За наступну годину Віка встигла пошкодувати про все.

Про те, що погодилася залишитися в палаці. Про те, що не втекла ще вчора. І особливо — про ту мить, коли дозволила Міреллі вимовити слова «коротка прогулянка верхи».

Поки служниці допомагали їй перевдягнутися, поки пажі метушилися навколо, поки Мірелла без угаву розповідала, який це буде чудовий день, Вікторія дедалі сильніше переконувалася: це не дружній жест. Це випробування. Або дуже витончена страта.

Незабаром вона вже сиділа на спині величезного вороного жеребця на ім'я Буря. Кінь був чорний, як ніч без зірок, із гривою, що спадала майже до землі, й очима, у яких читалося щось середнє між презирством і цікавістю, наскільки далеко можна закинути королівську задницю. Кінь стояв нерухомо, але м'язи під шовковистою шерстю перекочувалися хвилями. Віка відчувала їх усією внутрішньою поверхнею стегон і вже ненавиділа це відчуття.

Інструктор з верхової їзди — високий чоловік з вусами, які жили окремим, напрочуд активним життям, — обходив жеребця маленькими, майже танцювальними кроками. Вуса підстрибували в такт його словам.

— Плечі назад, Ваша Високосте. Спина рівніше…

Він підійшов збоку. Він підняв хлист, яким спробував вказати на неправильне положення голови, але кінчик ковзнув нижче і зачепив важкий ланцюжок медальйона. Холодний метал злегка смикнувся на шиї.

— Дозвольте…

Віка різко перехопила хлист. 

— Ще раз торкнешся моєї шиї — я тобі цим медальйоном зуби виб’ю. І не кажіть, що не попереджала. Я попереджала.

— Ваша Високосте, розслабте плечі… — Інструктор поблід. Вуса завмерли. — Кінь відчуває невпевненість наїзника.

Буря, відчувши напругу в сідлі, раптом рвонув з місця так різко, ніби під ним вибухнула бочка з порохом. Віка ледь встигла вхопитися за гриву. Медальйон підскочив і боляче вдарив її по підборіддю. Зуби клацнули. Перед очима на мить майнули зірки, а потім — тільки розмита зелень і вітер, який бив у обличчя. А десь позаду лунав крик:

— Ваша Високосте, обережно з прикрасою! Вона може… заплутатися в гриві! Або… або впасти!

Інструктор біг слідом, розмахуючи руками, як вітряк у шторм. 

— Тримай рівновагу, подруго! — пролунав крик Мірелли, чистий, дзвінкий і до непристойності веселий. — Ти ж кронпринцеса, а не мішок з картоплею! Коліна стисни, спину не горби!

Жеребець нарешті зупинився біля ставка, різко, майже на місці. Вода здригнулася від ударів копит. Віка важко дихала, тримаючись за медальйон так, ніби від нього залежало її життя. Серце калатало десь у горлі. Волосся прилипло до спітнілого обличчя. 

— Якщо я впаду — ти падаєш наступним. На мій вечірній стіл. Зрозуміло?

Мірелла під’їхала одразу після того, як Буря нарешті змилувався і дозволив Віці зіскочити на землю, хоча й зробив це з таким виглядом, ніби робить їй ведмежу послугу. Її білосніжна кобила стояла спокійно, немов статуя, а сама Мірелла виглядала так, ніби щойно провела найприємнішу годину в житті.

— Ти чудово тримаєшся, Вікторіє. Ще трохи практики — і станеш справжньою вершницею. Може, навіть навчишся не виглядати так, ніби тебе щойно викрали.

Вона зіскочила з сідла одним плавним рухом і підійшла до Віки, яка досі намагалася віддихатися. 

— Я краще зійду і піду пішки… 

Віка подивилася на неї крізь пасма волосся, що прилипли до обличчя, і повільно, дуже повільно витерла піт тильною стороною долоні.

— Швидше буде на конях— 

— Мені вже не подобається ця ідея. Я краще в ставок «прогуляюся».