Глава 23 Подруга?

Важкі двері кабінету зачинилися, відрізаючи гуркіт палацових коридорів. Вікторія стрімко перейшла поріг, скидаючи з ніг важкі чоботи, і з розмаху гепнулася в крісло біля столу. Сукня тиснула ребра так, ніби за чаюванням зі зміями стала на кілька розмірів меншою, а мозок давно закипів від кількості награних посмішок.

Каел сидів за новим столом з мореного дуба, перебираючи рапорти. Коли вона гучно зітхнула, закинувши ноги прямо на імперські папери.

— Жива? — принц навіть не підняв голови — лише повільно перевернув сторінку. Його голос пролунав рівно, без зайвих емоцій, але в золотих очах майнула тінь прихованої зацікавленості.

— На диво, так… скільки ж отрути у повітрі цього клятого розарію?.. — буркнула Віка, підпираючи рукою підборіддя. — Твоя мачуха, імператриця Серафіна — свята жінка — мати Тереза місцевого розливу… Влаштувала для бідних вдів цілий палац у західній частині замку!

— Серафіна ніколи і нічого не робить просто так. — Каел нарешті відклав перо. Його погляд став гострішим. — Благодійність — її улюблений щит. Хто ще там був?

— Дві пихаті герцогині, маркіза із Заходу, яка дивилася на мене так, ніби я вкрала її срібні ложки, і… — Вікторія виразно закотила очі, — твоя люба леді Мірелла— 

— Мірелла?

— Ага… Імператриця раптом вирішила, що ми з цією блакитною змією маємо стати подругами. Бо Мірелла — принцеса королівства Саламандр і, за словами твоєї мачухи, нерівно дихає в бік Люціана. Чи він у її… неважливо… Житимемо, мовляв, під одним дахом, тож треба миритися. Уявляєш?..

Віка чекала, що Каел зараз розділить її обурення, закине якусь колючу фразу про сімейні збори чи почне лаяти мачуху за лицемірство.

— Прийдеться миритися, — принц-дракон схилив голову набік, уважно дивлячись на неї. Його обличчя розгладилося, набуваючи того холодного виразу стратега, який змушував її внутрішній світ здригатися.

— Га?! — Вікторія різко прибрала ноги зі столу, випростуючись у кріслі. — Миритися?! Хочеш, щоб я пішла й обіймалася з цією фіфою, яка спить і бачить, як мене викинуть із палацу?!

— Я сказав — послухайся слів Імператриці, Вікторіє, — голос принца став нижчим, набуваючи владних, важких ноток, які не терпіли заперечень. Це був наказ, загорнутий у форму м'якої рекомендації. 

— Твоя прекрасна макітра не додумалася, що це хід конем, щоб дістатися до тебе? — Віка примружила бурштинові очі, дивлячись на нього так, ніби він пропонував їй з'їсти шматок вугілля.

— Серафіна хоче зіграти в мир і злагоду? Зіграй із ними. На їхньому полі… — жорстко відповів Каел, підводячись з-за столу. Він зробив кілька кроків до неї, нависаючи своєю кремезною постаттю. — Це ідеальний шанс… Погодишся на цю їхню «дружбу», зблизишся з Міреллою, і отримаєш прямий доступ до внутрішнього кола Люціана. 

— Знову шпигунка на твоїй кухні? 

— За палацовим етикетом, наступний крок за тобою. Мірелла тепер чекатиме запрошення від кронпринцеси у відповідь… — Каел опустився трохи ближче до її рівня, і додав зовсім тихо, майже у самісіньке вухо. — Думай, що хочеш… Надішлеш запрошення — через день. Не надто швидко, щоб не виглядати надто зацікавленою, але й не надто пізно, щоб не порушити протокол.

Вікторія застигла, переварюючи почуте. Вона дивилася на його золоті очі, у яких горіло розуміння складнішої гри, і відчувала, як усередині прокидається той самий знайомий азарт.

— Через день, значить? — її губи розтягнулися в кривій, небезпечній усмішці. — Я влаштую їм таке чаювання, після якого леді Мірелла ще довго згадуватиме смак моєї гострої іронії. 

— Тільки не вляпайся знову, Вікторіє… — промовив він тихо. Голос втратив усю командну жорсткість, — цього разу я просто не встигну тебе врятувати.

У кабінеті запала тиша. Поруч у каміні тихо потріскувало полум'я, а напруга, що тримала їх у лещатах від самого вечора, почала повільно танути. Віка застигла. Вона звикла до його наказів, до шпильок, до постійного протистояння й спроб довести свою незалежність. Тепло його долоні лягло на поясницю, і вперше в житті їй зовсім не хотілося вириватися чи гострити язика у відповідь. Неочікувано для самої себе — без жодних внутрішніх суперечок чи заперечень — щось усередині неї зламалося й поступилося місцем тихій, непохитній згоді.

— Добре, ящірко... — видихнула Віка, і в її бурштинових очах замість колишнього виклику з'явилося глибоке, усвідомлене розуміння. — Ніяких необдуманих витівок… допоки ця блакитна змія Мірелла не чіпатиме мене…

Вона повільно поклала свою вільну руку поверх його пальців, міцно й упевнено стиснувши його долоню. Миттєво оцінивши емоційний момент, Каел різко відсмикнув руку, ніби обпікся. На його обличчі знову швидко застигла звична маска крижаного самоконтролю. Він струсив невидиму пилинку з мундира й відвернувся, повертаючись до своїх нескінченних звітів.

— Час пізній. Завтра буде важкий день, — кинув він суто діловим тоном, навіть не дивлячись у її бік. — Йди. Мені ще треба закінчити з вартою.

— Не плач потім, що твій замок доведеться знову відмивати від кіптяви.

Вікторія лише гірко хмикнула про себе, дивлячись на його широку спину. Залізна броня знову на місці. Вона мовчки піднялася з крісла, не кажучи більше ні слова, і пішла до спальні, гучно зачинивши за собою двері.

***

Минуло рівно дві доби.