Глава 21 Пастка

У східному крилі зазвичай щось шурхотіло: кроки покоївок, дзенькіт підносів, далекий гул коридорів. Зараз — нічого. Навіть повітря здавалося вичавленим.
Вікторія сиділа на підвіконні в кабінеті Каела, у його сірому халаті, і крутила в пальцях щасливу монету. Медальйон на шиї пульсував спокійніше. Татуювання на стопі — навпаки, наче чекало.
Двері відчинилися без стуку: Каел увійшов уже в мундирі, але верхні ґудзики були розстебнуті, а волосся все ще вологе. Під очима — тіні, яких у нього зазвичай не бувало. Він закрив двері магічним замком і просто стояв кілька секунд, дивлячись на неї.
— Не спиш, — констатував він.
— Тут заснеш… — Віка підкинула монету і спіймала. — Ну що? Спочатку кава чи одразу взаємні звинувачення?
Каел підійшов до столу і сів навпроти. Не на своє звичне місце. Ближче.
— Покоївка в підземеллі. Говорить. Шпигувала уже чотири місяці. Список охорони — лише частина. Є ще карти підземних ходів і розклад зміни вартових біля скарбниці.
— І що збираєшся з цим робити?
— Те, що мав зробити ще вчора. — Каел подивився їй прямо в очі.
Тиша повисла густа.
— Я злюся не через те, що ти пішла вночі, — тихо сказав він. — І навіть не через те, що знову полізла в небезпеку сама… ти вже вдруге вирішила, що я не маю права знати.
Віка відвернула погляд на монету в пальцях.
— А ти що хотів, ящірко… коли я тобі кажу правду, ти або називаєш це «збоєм», або ховаєшся за контрактом, або зникаєш на військову раду. Мені простіше самій. Принаймні так я знаю точно: мене не використають і не відкинуть наступного ранку.
— Договір залишається. Три роки. Ніяких спадкоємців. Повна конфіденційність. Але… — він поставив лікті на стіл і схилився ближче, — відсьогодні ми говоримо без масок. Принаймні наодинці.
— Це пропозиція чи наказ?
— Пропозиція. Яку ти можеш відхилити. Але якщо наступного разу побачу тебе з тими злодіями, я вже не прийду «розбиратися». Я просто спалю всіх, хто стоїть поруч.
Вікторія примружилася.
— Романтично.
— Реалістично.
Вони дивилися одне на одного. Повітря між ними знову стало щільнішим — той самий дивний спокій, від якого вогонь усередині Каела влягався, а в ній щось тепле й зрадницьке ворушилося під ребрами.
— Добре, — сказала Віка нарешті. — Я зроблю так, що твій палац буде жадати дня смаженої картоплі з часником.
— Прийнято.
Каел ледь помітно смикнув кутиком губ. Не посмішка. Скоріше тінь чогось небезпечного й живого. Він простягнув руку через стіл. Не для рукостискання. Просто долонею вгору. Вікторія дивилася на неї кілька секунд. Потім поклала свою. Шкіра до шкіри. Вогонь у ньому стих остаточно, а татуювання на її стопі відповіло теплом.
— Тепер, — тихо сказав Каел, — розкажи мені все, що ти бачила в тому коридорі. І що саме твоя посіпака мала зробити.
Вікторія ще кілька секунд крутила монету між пальцями, ніби зважувала, звідки почати. Потім різко підняла голову й подивилася прямо в золоті очі.
— Слухай уважно й не перебивай, ящірко, — Вікторія хотіла сказати щось кілке в його бік, але вперше довго не могла підібрати слова, яке б їй сподобалося.
Вона зробила глибокий вдих, подавивши дивне відчуття в грудях.
— На прийомі я знайшла ту вампірку з рубіновою сережкою у формі краплі. Спочатку вона говорила з двома радниками й одним молодим графом — коротко, про погоду, про південь, нічого підозрілого. Потім поставила келих і пішла в бічний коридор східного крила, туди, де майже нікого немає. Я пішла слідом. За рогом вона зустрілася з покоївкою. Звичайна сіра сукня, світле волосся, та, що завжди ходить біля східного крила. Покоївка швидко озирнулася, дістала згорток із сургучною печаткою й передала його вампірці. Та у відповідь сунула їй мішечок із золотом. Про південні ворота ти знаєш… інакше тебе б там не було.
Вікторія зробила паузу, перекотивши монету в долоні. Каел слухав мовчки. Не кліпав. Не рухався.
— Ще тоді я вже хотіла йти до тебе, але побачила Анну. Ідея натравити її на покоївку здалася мені надто спокусливою. Хоч вона і куртизанка, але в шпигунстві їй немає рівних… Я навмисно не сказала тобі про передачу. Хотіла копнути глибше перед тим, як ти влізеш зі своєю праведною величністю.
Вона підкинула монету й спіймала.
— За ніч ти теж знаєш. Думаю, навіть більше за мене… Довго там стежив?
— Завтра вранці я починаю конфронтувати з Люціаном. — Він відкинувся на спинку свого стільця, але ближче, ніж зазвичай. — Відкрито. Перед старійшинами. З показаннями покоївки, зі списком, із золотом, яке вона отримала. Я змушу його відповісти публічно. Якщо він спробує викрутитися — я підніму питання про його «слугу-невидимку» і про те, як часто той з'являється саме там, де з'являються проблеми.
— Навіть не думай, придурок.
— Придурок? — Каел підняв брову.
— Люціан — інтригант, ще той… Думаєш, він би оформив усе настільки по-дилетантському?
Вона нахилилась вперед, спершись ліктями об стіл.
— Подумай. Список охорони — детальний, так. Але передача через звичайну покоївку? У відкритому коридорі? З мішечком золота, який дзвенить, наче дзвіночок? І «завтра вночі біля південних воріт» — ніби спеціально, щоб хтось міг підслухати. Люціан ніколи б не залишив стільки слідів. Він би використав трьох посередників, магічні печатки, які зникають через годину, і ніколи б не платив золотом напряму. Це виглядає так, ніби хтось хотів, щоб саме його ім'я прозвучало.
Каел мовчав кілька секунд.
— У чому сенс такої гри? Навіщо підставляти кузена так грубо, якщо можна зробити чистіше?
Вікторія подивилася на нього так, ніби він щойно запитав, чому небо блакитне.
— Бо найпростіший спосіб послабити сім'ю — зіткнути їх лобами і змусити гризтися між собою. — Вона розвела руками. — Уяви. Ти починаєш конфронтацію. Люціан захищається. Старійшини діляться на два табори. Імператор змушений втручатися. Серафіма підливає масла. Двір гуде. Усі дивляться всередину. Ніхто не дивиться назовні. А поки ви гризетеся — хтось спокійно забирає те, що хотів, і навіть більше.
Вікторія зробила паузу, крутнувши монету ще раз.
— З досвідом в авантюризмі, злодійстві й інтригах я б саме так і зробила: грубий удар, максимум шуму, мінімум витонченості. Просто і дешево… Ти б шукав Люціана. Люціан шукав би тебе. А справжній гравець сидів би в тіні й сміявся.
Вони замовкли одночасно. Повітря між ними стало щільнішим. Монета в пальцях Вікторії зупинилася. Каел дивився на неї — і в золотих очах раптом з'явилося розуміння, холодне й гостре, як клинок.
Вампіри.
Південна делегація. Рубінова сережка. Золото. Список, який мав піти саме до них. І ця дилетантська, навмисно брудна схема, яка змушувала драконів кидатися один на одного.
Він простягнув руку через стіл — знову долонею вгору. Вікторія тихо видихнула й поклала свою. Каел ледь помітно торкнувся її шкіри кутиком губ. За вікном уже сіріло. А в кабінеті, де ще вчора стояла тиша «ділового партнерства», тепер висіла інша — небезпечна, жива й абсолютно спільна.