Глава 19 Танці, шпигуни і чужі секрети

Вони зустрілися перед масивними дубовими дверима бальної зали.

Каел чекав на неї біля колони — бездоганний, у парадному темно-синьому мундирі, розшитому срібними нитками, з орденом імперського дому на грудях. Його золоті очі ковзнули по її смарагдовій сукні, затримуючись на лініях ідеального крою та холодному блиску прикрас. Вікторія стояла з прямою спиною, підборіддя злегка підняте, на обличчі — вишукана, абсолютно нічого не виражаюча світська маска.

Повітря між ними на секунду напружилося. Згадка про ранкову домовленість повисла в коридорі невидимим тягарем. Але протокол є протокол: на них дивилися охоронці, камердинери та кілька придворних, що вже збиралися неподалік.

Каел мовчки простягнув руку, зігнувши лікоть.

Вікторія глянула на його долоню з таким виразом, ніби перед нею лежала отруйна змія. Але, пам'ятаючи про завдання та необхідність грати ідеальну пару, вона повільно, з крижаною ввічливістю поклала свої пальці на його рукав. Усередині обох усе кипіло від суміші роздратування й абсурдності ситуації, проте зовні вони демонстрували взірець подружньої гармонії.

— У вас надзвичайно… переконливий вигляд, моя люба, — тихо процідив Каел крізь зуби, не повертаючи голови й посміхаючись для сторонніх спостерігачів.

— Взаємно, Ваша Високосте, — так само стримано й награно лагідно відповіла Віка. — Ваш оскал нагадує мені ситого дракона, що збирається на полювання заради забави. Тож… зберігайте дистанцію.

Двері розчинилися.

Зала зустріла їх гудінням голосів, блиском тисяч свічок і важким, пряним ароматом дорогого вина та парфумів. Делегація південних вампірів вирізнялася серед імперської знаті особливою елегантністю: бліді обличчя, вугільно-темне волосся, дорогі оксамитові костюми глибоких винних та чорних відтінків.

Каел із Вікторією одразу опинилися в епіцентрі уваги. Посипалися привітання, лицемірні компліменти від міністрів і награні посмішки аристократів. Принц умів тримати удар: він спокійно відповідав на запитання радників, тримаючи Вікторію за талію так твердо, що кожен його рух нагадував попередження. Віка ж демонструвала чудеса дипломатії: вона посміхалася графам, кивала на слова послів і при цьому ледь відчутно втискала нігті в рукав чоловіка, коли той нахилявся надто близько, щоб прошепотіти чергову «романтичну» репліку для публіки.

— Ти йдеш у моєму супроводі чи хочеш покалічити? — прошепотів він, киваючи черговому міністру фінансів.

— Це частина нашого партнерства, — шипіла вона у відповідь. — Любов зла… Терпіть, коханий.

Нарешті настав час розсіюватися в натовпі. Скориставшись тим, що до Каела підійшов старий генерал обговорювати постачання зброї, Вікторія плавно відійшла вбік, скануючи залу поглядом.

Її ціль знайшлася біля колони з кришталевими келихами. Молода вампірка у розкішній чорній сукні з відкритими плечима виглядала спокійною, але її рухи були занадто зібраними. На лівому вусі дівчини блищала та сама маленька рубінова сережка у формі краплі.

Вікторія непомітно взяла з підноса офіціанта келих із вином і повільно рушила в її бік, вдаючи, що роздивляється інтер'єр. Вона зупинилася за кілька кроків, роблячи вигляд, що зацікавилася картиною на стіні, а сама ретельно фіксувала кожен рух вампірки. До дівчини з рубіном підійшов радник імператора, обмінявся кількома фразами про погоду на півдні; потім — молодий граф із місцевих. Вампірка відповідала коротко, тримаючи дистанцію, і явно чекала на когось конкретного.

Через п'ять хвилин вона поставила келих на стіл, плавно розвернулася і попрямувала до бічного виходу, що вів у темні та менш людні коридори східного крила.

Вікторія не вагалася ні секунди: поставила келих на найближчий столик і безшумною ходою тіні пішла слідом.

Коридори замку тут були тихими, освітленими лише рідкісними факелами. Дівчина з рубіновою сережкою йшла швидко, звернувши в один із глухих кутів біля старої бібліотеки, де зазвичай ніхто не ходив.

Віка притулилася спиною до кам'яної стіни за рогом, затамувавши подих, і обережно зазирнула за виступ. У напівтемряві коридору вампірка стояла не одна. Навпроти неї, притулившись до стіни з пачкою звітів у руках, стояла одна з палацових покоївок — звичайна дівчина в сірій формі служниці, яку щодня бачили в коридорах за прибиранням.

Покоївка швидко озирнулася, дістала з кишені згорток паперу із сургучною печаткою і передала його вампірці. Та у відповідь витягнула невеликий мішечок, що дзенькнув золотом, і сховала його в складках сукні покоївки.

— Завтра вночі біля південних воріт, — тихо пролунав голос покоївки, позбавлений будь-якого акценту. — Список розкладів охорони вже там.

— Чудово, — так само тихо відповіла вампірка, ховаючи лист.

Вікторія за рогом хижо зціпила зуби. Зрада була ближчою, ніж Каел думав, і ховалася просто під носом імператорського двору.

Вікторія вийшла з темного коридору так само тихо, як і зайшла. Вона вже майже вирішила, що зараз знайде Каела і викладе все як є — коротко, чітко, без зайвих емоцій. Ділове партнерство. Нічого особистого.

Але щойно вона ступила назад у бальну залу, погляд зачепився за фігуру в сірій служницькій сукні біля однієї з бічних колон.

Постава. Спосіб тримати голову. Те, як пальці ледь помітно гралися з краєм фартуха.