Глава 13 Похмілля перед присяжними

Ранок у замку Драконарів починався не з кави, а з неминучого відчуття того, що все навколо летить у тартарари.

Вікторія розплющила очі й одразу зрозуміла дві речі. Перша: спати на величезному ліжку після вчорашнього нервового зриву було напрочуд зручно. Друга: її голова гула так, ніби по ній щойно пройшовся бойовий загін гномів-молотобійців.

Вона перевернулася на бік, натягуючи ковдру до самого носа, і спробувала згадати хронологію вчорашнього вечора. Скандал. Вино. Хитрий посіпака Люціана. Ванна. Потім… дуже підозріло ніжні руки, які мили її волосся, і раптовий політ принца-дракона у воду.

Віка повільно закрила обличчя руками і тихо застогнала.

— Ну просто геніально, Вікторіє. Повний комплект. Залишилося тільки зізнатися імператору в любові до державних переворотів, — пробурмотіла вона собі під ніс.

Коли вона нарешті вибралася з ліжка, закутавшись у звичний темно-сірий халат, і вийшла до кабінету, нікого не було. Диван у кутку був акуратно застелений — Каел, очевидно, пішов раніше. Зате на масивному чорному столі на неї чекав сніданок: горнятко міцної гарячої кави, свіжі булочки й невеликий аркуш пергаменту, притиснутий її власним кишеньковим ножем.

Віка підійшла до столу, висмикнула ніж і кинула погляд на записку. Почерк Каела був чітким, випрасуваним і таким же до біса правильним, як і він сам:

«Прокинулася? Леді Селеста буде ближче до полудня. Нам треба з'явитися в малій раді раніше, ніж радники почнуть вимагати твоєї голови на срібній таці.

P. S. Відмички лежать у нижній шухляді ліворуч. Не здумай тікати — все одно знайдуть».

Вікторія на секунду завмерла, а потім на її обличчі розцвіла широка, хижа посмішка. Вона кинулася до шухляди, ривком витягла її — і справді, там лежав її улюблений шкіряний мішечок зі скарбами: відмички, тонкі голки, брелок із зубцем і навіть та сама щаслива монета.

— Хоча б слово тримає, — задоволено пробурмотіла вона, ховаючи мішечок за пазуху.

Кава була смачною, хоч і холодною, і так і залишилася недопитою через «вчасний» візит леді Селести. Тут вона й зрозуміла: медальйона, що так зручно висів у неї на шиї, ніде не було.

Через сорок хвилин, повністю зібрана, причепурена і з відродженим блиском в очах, Віка разом із Каелом крокувала коридором до зали малої ради.

Принц виглядав так, ніби нічого й не сталося: бездоганний мундир, крижаний спокій на обличчі й жодної згадки про вчорашній скандал і посиденьки у ванній. Але коли вони зупинилися перед масивними дверима, Каел усе ж кинув на неї короткий погляд.

— Готова до допиту вищої ліги? — тихо спитав він.

Вікторія задерла підборіддя, випростала плечі й награно торкнулася місця на шиї, де донедавна був медальйон.

— Дорогий мій чоловіче, я виживала в таких халепах, де твої радники розплакалися б після першої хвилини. — Злість дівчини закипала з кожним словом. — Відчиняй двері. Подивимося, хто кого швидше доведе до нервового зриву.

Двері зали малої ради відчинилися з важким, майже погрозливим гуркотом.

Повітря всередині було густим і напханим холодною напругою. За довгим кам'яним столом, освітленим лише тьмяним світлом високих стрілчастих вікон, сиділи п'ятеро старійшин імперії та імператор Валеріан. На їхніх обличчях застигли маски офіційної зневаги. Люціан уже займав своє місце неподалік від дядька — його темно-багряні очі випромінювали тихий тріумф, ніби він уже бачив смертний вирок Вікторії.

Але найстрашнішим було те, на що впав погляд Вікторії в першу ж секунду.

Посередині столу, прямо на розгорнутих мапах імперії, лежав до болю знайомий важкий старовинний артефакт. Темний, вугільний метал, вкритий ледь помітними морозними тріщинами, звідки сочився слабкий, хворий сіруватий дим. Тепер це був не просто медальйон, який вона колись «знайшла», а головний біль імператорського роду — предмет, який носив у собі прокляття і мав лежати в найнадійнішому сховищі імператора під магічним захистом.

Вікторія різко зупинилася. Її дихання на секунду збилося.

Каел відчув це раніше, ніж вона встигла виказати себе. Його рука непомітно й твердо лягла їй на поперек — не для того, щоб контролювати, а щоб допомогти втримати рівновагу. Вогонь у його венах стрімко згорнувся в крижану спіраль. Повітря в залі миттєво зіщулилося від спеки й озону.

— Ви саме вчасно… Вікторіє. Каелю, — пролунав голос імператора Валеріана, холодний і безжальний, як зимна сталь. — Ми якраз обговорюємо надзвичайно цікаву знахідку, яку виявили у твоїх особистих покоях, Каелю.

Усі погляди в залі перемістилися на Вікторію.

— Неймовірно, правда? — Люціан кивнув на темний артефакт на столі й промовив із награним жалем. — Королівська реліквія, що стримує печать мертвих пращурів, раптом опиняється в кишені жінки, яка вчора на весь світ заявила про свого «колишнього»… Питання не в тому, як вона її дістала, дорогий кузене… — Він повільно піднявся з місця, не ховаючи хижої посмішки. — Питання в тому, інтереси якого дому вона обслуговує і чим збиралася отруїти імператорський дім. Не забуваймо, що мій батько, рідний брат імператора, неодноразово попереджав про загрозу з боку неперевірених людей.

Зала заворушилася. Старійшини почали перешіптуватися, кидаючи на Вікторію погляди, повні відвертої ненависті.