Глава 2 Папір або лезо

Таргани в голові Вікторії Арден перебирали кожен її крок за цю коротку чверть і без того абсурдного існування. Вона ніяк не могла збагнути, чим заслужила настільки підлий удар під дих.

«Казала мені мама: не роби, доню, того, що приверне увагу великих людей», — промайнуло в неї в думках.

— Напевно, сильно вдарився головою? — дівчина ледь підібрала щелепу, що мало не відвисла до підлоги. — Температури немає?

— Тоді просто пустимо твою голову у подорож світом... Варто!

— Чекай... — Віка ніяк не могла повірити тому, що чула. — Серйозно? Ти хочеш, щоб я стала... принцесою?

— Так. Я абсолютно серйозно.

Каел нахилив голову набік і поглянув на неї.

— Що?..

Таке просте, майже плебейське слово вдарило по аристократичному слуху гірше, ніж звук військового горна.

— Не «шо», а «що», — Каел стомлено видихнув. — Принцеси так не говорять.

— Повчати надумав? — істерика накочувала на шатенку хвилями, розбиваючись об непохитну постать дракона.

— Так, мені це набридло. Обирай: храм чи ешафот? У тебе три секунди... Три.

— Який, у біса, шлюб?

— Два...

— Ти з головою дружиш?!

— Один...

— Храм! Я обираю храм! — Жити хотілося дуже.

— Чудовий вибір, — холодно кивнув Каел, навіть не намагаючись приховати переможну усмішку, яка ледь торкнулася його тонких губ. — Церемонія відбудеться післязавтра на світанку. Не запізнюйся.

— Почекай-но! — Вікторія різко виставила перед собою долоню, наче зупиняла норовливого коня. — Післязавтра?! Я ще навіть не вибачилася перед своєю сукнею за те, що змушую її дивитися на таке, а ти вже ведеш мене до вівтаря?!

— У тебе немає часу на тривалі заручини, — голос принца знову набув сталевих ноток.

— Ти...

Їхні погляди зіткнулися, і Каел не розумів, що більше його дратує: вона чи її вплив на нього. Він різко видихнув і повернувся до розбитого вікна.

— Торвальде! Забирай її.

У дверному проході з'явилася масивна постать особистого охоронця. Велетень із кам'яним обличчям похмуро кивнув і зробив кілька кроків уперед, беручи «наречену» під суворий конвой.

— Проведи майбутню принцесу до імператорського замку. Посели її у східному крилі під посиленою охороною, — наказав Каел, не озираючись на Вікторію. — І подбай, щоб ніщо... чи ніхто... не намагалося втекти звідти до післязавтрашнього ранку.

— Слухаюся, Ваша Високосте, — густим, схожим на гуркіт каменепаду, голосом відповів Торвальд, з легкістю беручи дівчину під лікоть.

Вікторія висмикнула руку, хоча опір тепер не мав жодного сенсу. Вона кинула на принца полум'яний погляд, яким зазвичай нагороджують найгірших ворогів перед отруєнням.

— Я тобі ще влаштую веселе сімейне життя, — прошипіла вона, гордо задерши підборіддя, і під суворим конвоєм Торвальда зникла в розкішній, але темній кареті.

Каел довго дивився їй услід, упершись пальцями в перенісся.

— Та за що...

Дорога до імператорського замку під конвоєм Торвальда видалася Вікторії вічністю. Вона намагалася розхитати віконну раму, знайти хоч якусь щілину чи прихований механізм, але дракони явно зналися на безпеці.

Коли важкі ковані двері карети відчинилися, перед очима Вікторії постав величний, похмурий і до смішного помпезний замок імператорської родини.

Вікторія навіть не встигла оглянути хол замку, бо біля дверей на неї вже чекала Вона.

Головна покоївка замку.

Жінка з абсолютно крижаним обличчям, ідеально вкладеним у високу зачіску волоссям та такою поставою, ніби вона проковтнула шістнадцять королівських списів, повільно опустила погляд на гостю.

Її очі ковзнули по обгорілому подолу плаща, брудному взуттю, розпатланому чорному волоссю і зупинилися на сажній плямі, яка й досі красувалася на кінчику носа Вікторії. Вираз обличчя жінки змінився так, ніби вона щойно відчула запах зіпсованої риби в імператорському супі. Вона скривилася з такою міною, що здавалося, її носогубні складки зараз назавжди зафіксуються в цьому положенні від огиди.

— Боги мої... — пролунав надзвичайно тонкий і настільки ж зневажливий голос покоївки, від якого у Вікторії одразу зачесалися кулаки. — Це вона? Майбутня принцеса? Її вигляд нагадує мені не гідну леді, а дівча з того самого кварталу.

— На себе подивись, гарбузова ти цвіль, — не роздумуючи ні секунди, парирувала Вікторія, гордо випнувши груди. — Краса — це категорія мінлива, а от відсутність манер — це діагноз.

Покоївка ледь не задихнулася від такого хамства. Вона різко кивнула двом стражникам:

— Обшукати її. До останньої кишені. І заберіть усе це сміття.

Перш ніж Вікторія встигла вилаятися, двоє кремезних вартових безцеремонно почали витрушувати вміст її кишень. На мармурову підлогу посипалися мідні монети, кілька гарних мініатюрних відмичок, малий кухонний ніж, намисто із зубцем магічної істоти та ще з десяток корисних дрібниць, які Віка збирала роками.