Вікторія Арден ніколи не вважала себе улюбленицею фортуни.
Ще зранку розбита чашка не віщувала нічого хорошого. А от нова авантюра на вечір так взагалі не сулила нічого хорошого.
Тандем працював як завжди. Фінн вивчав архітектуру, поки Віка спостерігала за ще одною заможною парочкою.
— Ну що там? — магічний камінь противно хруснув, видаючи голос нестерпного напарника.
— Зайшли в ательє. Це надовго…
Не встигла вона повернутися до садиби жертв, як шибка веранди розлетілася вдрузги. Противний хруст прорізав тишу, а уламки скла усіяли покриття підлоги.
— Тобі не здається, Фінне, що «тихо і непомітно» трохи розходиться з твоїм визначенням «висадити вікно разом із кованими завісами»?
Вона перелізла через підвіконня і почала обмахуватися старою картою, дивлячись на свого подільника і друга. На кінчику носа в неї красувалася чорна пляма, яка анітрохи не зменшувала її привабливість, а навпаки - робила її схожою на кішку, що тільки но вилізла з димаря.
Фінн, напівельф і за сумісництвом постійний генератор катастроф, лише безтурботно усміхнувся, підкидаючи в повітрі важкий золотий підсвічник.
— Ну погодься, Вік, ефективність — це половина успіху! — підморгнув він, перестрибуючи через розбиту вітрину колишнього кабінету головного скарбника імперії. — До того ж, варта з'явиться лише за хвилину. У нас є час випити по чашці чаю… якщо, звісно, ти не проти чаю з присмаком імперської паніки.
— І скляними крихтами…
Вікторія закатила очі так високо, що здавалося, ніби її бурштинові очі зі золотистими вкрапленнями зараз зроблять повний оберт. У момент сильного роздратування її зіниці на лілуватому світлі справді на мить звузилися у вертикальні щілини, але вона кліпнула, і ілюзія зникла.
— Твій скарб у вітальні за картиною лорда.
— Це ти так вирівняв своє від’ємне значення вкладу у справу?
Вікторія підтюпцем перебралася в сусідню кімнату, «охайно» знімаючи картину невідомого їй злодія в законі.
— А ось і ти, моє золотце.
Прикраса не встигла навіть блиснути у проміннях сонця і зараз цей «скарб» красувався на її шиї. Дівчина як та сорока — обожнювала усе блискуче, саме тому і затрималася прямо на місці злочину на дві важливих секунди довше, ніж було потрібно.
Вікторія обережно дістала з-за пазухи невеликий медальйон на потрісканому ланцюжку. Метал темного, майже вугільного відтінку холодив долоню, але всередині нього пульсувало щось живе — крихітне, тепле світло, схоже на серцебиття сплячого звіра.
«Усі мріють вийти заміж за дракона, — промайнула в голові гірка думка. — Я ж просто хотіла повернути сімейну реліквію законному власнику… або хоч непогано заробити на перепродажі. Хто ж знав, що цей проклятий шматок золота із зубами належить самому імператорському роду?»
— Вік... — голос Фінна різко втратив усю легковажність. Він завмер біля розбитого вікна, вдивляючись у нічне небо столиці. — Боюся, чай скасовується.
За вікном повітря над палацовим кварталом раптово потемніло, завирувало, наче розігріта олія. Вулиці внизу миттєво потонули в густому озоновому димі. Запахло паленою шкірою, грозою і чимось диким — запахом справжнього, розлюченого хижака, від якого інстинктивно завмирало серце.
Над дахами будівель промайнула велична тінь із розлогими крилами. За мить просто на кам'яну бруківку перед розбитим вікном приземлився високий силует у темному військовому мундирі із золотими вставками.
Каел Драконар навіть не діставав меча. Йому було достатньо одного погляду, щоб температура в кімнаті піднялася на кілька градусів.
— Здається, — прошепотів Фінн, повільно відступаючи вглиб кімнати й випускаючи з рук підсвічник, — за нами прийшли. І, здається, без зайвих перемовин.
Вікторія притиснула медальйон до грудей, перехопила руків'я кинджала у вільній руці й криво посміхнулася, хоча всередині все стиснулося від холодного жаху.
— Ну що ж, — видихнула вона, зустрічаючи погляд драконячого принца. — Почнемо торги.
Каел Драконар не потребував дверей. Він просто переступив через підвіконня другого поверху з такою грацією, ніби це була парадна зала імператорського палацу.
Фінн зреагував миттєво.
— Вік, ти ж знаєш, я тебе обожнюю, але в мене алергія на королівських осіб! — прокричав напівельф, кидаючи під ноги димову шашку.
Пролунав глухий хлопок, кімнату заволокло густим сірим димом. Коли він розсіявся, від Фінна залишився лише слід порталу у підлозі та легкий протяг.
«Зрадник вухатий», — подумки вилаялася Вікторія, міцніше стискаючи руків'я кинджала.
Тепер вона залишилася сам на сам із командувачем прикордонного легіону. Каел повільно окинув поглядом вітальню, а потім зупинив свої пронизливі золоті очі на дівчині. Його обличчя нагадувало ідеальну мармурову маску — жодної емоції, лише холодна, розважлива загроза.
Він неквапливо стягнув шкіряну рукавичку з правої руки. Цей буденний жест здався Вікторії небезпечнішим за оголений меч.
— Я дам тобі рівно три секунди, щоб покласти реліквію на стіл, злодійко, — його голос був низьким, оксамитовим і абсолютно крижаним. — Інакше від тебе залишиться лише купка попелу.
#1335 в Фентезі
#75 в Темне фентезі
#4455 в Любовні романи
#167 в Романтична комедія
Відредаговано: 21.07.2026