Глава 1 Поворот не туди

Вікторія Арден ніколи не вважала себе улюбленицею фортуни.

Ще зранку розбита чашка не віщувала нічого хорошого. А нова авантюра на вечір і поготів не обіцяла нічого доброго.

Тандем працював, як завжди. Фінн вивчав архітектуру, поки Віка спостерігала за ще однією заможною парочкою.

— Ну що там? — магічний камінь противно хруснув, видаючи голос нестерпного напарника.

— Зайшли в ательє. Це надовго...

Не встигла вона повернутися до садиби жертв, як шибка веранди розлетілася вщент. Противний хруст прорізав тишу, а уламки скла всіяли підлогу.

— Тобі не здається, Фінне, що «тихо й непомітно» трохи розходиться з твоїм визначенням «висадити вікно разом із кованими завісами»?

Вона перелізла через підвіконня й почала обмахуватися старою картою, дивлячись на свого подільника й друга. На кінчику носа в неї красувалася чорна пляма, яка анітрохи не зменшувала її привабливості, а навпаки — робила її схожою на кішку, що щойно вилізла з димаря.

Фінн, напівельф і за сумісництвом постійний генератор катастроф, лише безтурботно усміхнувся, підкидаючи в повітрі важкий золотий підсвічник.

— Ну погодься, Вік, ефективність — це половина успіху! — підморгнув він, перестрибуючи через розбите вікно колишнього кабінету головного скарбника імперії. — До того ж варта з'явиться лише за хвилину. У нас є час випити по чашці чаю... якщо, звісно, ти не проти чаю з присмаком імперської паніки.

— І скляними крихтами...

Вікторія закотила очі так високо, що здавалося, ніби її бурштинові очі із золотистими вкрапленнями зараз зроблять повний оберт. У момент сильного роздратування її зіниці в лілуватому світлі справді на мить звузилися до вертикальних щілин, але вона кліпнула — і ілюзія зникла.

— Твій скарб у вітальні, за картиною лорда.

— Це ти так вирівняв своє від'ємне значення внеску в справу?

Вікторія підтюпцем перебралася до сусідньої кімнати, «охайно» знімаючи картину невідомого їй злодія в законі.

— А ось і ти, моє золотце.

Прикраса не встигла навіть блиснути в променях сонця, як уже красувалася на її шиї. Дівчина, мов сорока, обожнювала все блискуче, саме тому й затрималася прямо на місці злочину на дві важливі секунди довше, ніж було потрібно.

Вікторія обережно дістала з-за пазухи невеликий медальйон на потрісканому ланцюжку. Метал темного, майже вугільного відтінку холодив долоню, але всередині нього пульсувало щось живе — крихітне тепле світло, схоже на серцебиття сплячого звіра.

«Усі мріють вийти заміж за дракона, — промайнула в голові гірка думка. — Я ж просто хотіла повернути сімейну реліквію законному власнику... або хоча б непогано заробити на перепродажі. Хто ж знав, що цей проклятий шматок золота із зубами належить самому імператорському роду?»

— Вік... — голос Фінна різко втратив усю легковажність. Він завмер біля розбитого вікна, вдивляючись у нічне небо столиці. — Боюся, чай скасовується.

За вікном повітря над палацовим кварталом раптово потемніло, завирувало, наче розігріта олія. Вулиці внизу миттєво потонули в густому озоновому серпанку. Запахло паленою шкірою, грозою й чимось диким — запахом справжнього розлюченого хижака, від якого інстинктивно завмирало серце.

Над дахами будівель промайнула велична тінь із розлогими крилами. За мить просто на кам'яну бруківку перед розбитим вікном приземлився високий силует у темному військовому мундирі із золотими вставками.

Каел Драконар навіть не діставав меча. Йому було достатньо одного погляду, щоб температура в кімнаті піднялася на кілька градусів.

— Здається, — прошепотів Фінн, повільно відступаючи вглиб кімнати й випускаючи з рук підсвічник, — за нами прийшли. І, здається, без зайвих перемовин.

Вікторія притиснула медальйон до грудей, перехопила руків'я кинджала вільною рукою й криво посміхнулася, хоча всередині все стиснулося від холодного жаху.

— Ну що ж, — видихнула вона, зустрічаючи погляд драконячого принца. — Почнемо торги.

Каел Драконар не потребував дверей. Він просто переступив через підвіконня другого поверху з такою грацією, ніби це була парадна зала імператорського палацу.

Фінн зреагував миттєво.

— Вік, ти ж знаєш, я тебе обожнюю, але в мене алергія на королівських осіб! — прокричав напівельф, кидаючи під ноги димову шашку.

Пролунав глухий хлопок, кімнату заволокло густим сірим димом. Коли він розсіявся, від Фінна залишився лише слід порталу на підлозі та легкий протяг.

«Зрадник вухатий», — подумки вилаялася Вікторія, міцніше стискаючи руків'я кинджала.

Тепер вона залишилася сам на сам із командувачем прикордонного легіону. Каел повільно окинув поглядом вітальню, а потім зупинив свої пронизливі золоті очі на дівчині. Його обличчя нагадувало ідеальну мармурову маску — жодної емоції, лише холодна, розважлива загроза.

Він неквапливо стягнув шкіряну рукавичку з правої руки. Цей буденний жест здався Вікторії небезпечнішим за оголений меч.

— Я дам тобі рівно три секунди, щоб покласти реліквію на стіл, злодійко, — його голос був низьким, оксамитовим і абсолютно крижаним. — Інакше від тебе залишиться лише купка попелу.