13. Турботлива дружина

Ніколас приїжджає рівно о першій, як і обіцяв його бос. Я встигаю кілька разів змінити вбрання, перш ніж зупиняюся на чорній спідниці, світлій блузці та туфлях на невисоких підборах. Нічого надто святкового, але й не настільки буденного, щоб виглядати так, ніби я просто вийшла по хліб. Мені подобаються нові речі, що обрав для мене Деймонд. Смак у нього гарний. 

Зрештою, сьогодні мені потрібно справити враження турботливої дружини, тож думаю, цей наряд має підійти ідеально. 

— Ти готова? — запитує Ніколас, коли я сідаю в автомобіль.

— Абсолютно. 

Дорогою ми заїжджаємо до ресторану, назву якого мені надіслав Вейл. Замовляю обід для двох, а ще додаю до замовлення десерт. Не знаю, чи любить Деймонд солодке, але, на мою думку, людина, яка постійно ходить із таким виразом обличчя, просто зобов’язана іноді їсти щось солодке.

Коли ми нарешті приїжджаємо до офісу, Ніколас забирає пакети й супроводжує мене всередину.

Будівля вражає. Скляні стіни, мармурова підлога, стриманий інтер’єр і люди, які пересуваються коридорами з такими серйозними обличчями, ніби кожен із них особисто відповідає за долю світової економіки.

— А тут завжди така атмосфера? — тихо запитую.

— Яка?

— Ніби зараз хтось оголосить про кінець світу.

Ніколас ледь помітно всміхається.

— Це просто офіс Деймонда.

— А, ну тоді все зрозуміло.

Ми прямуємо до ліфта. На верхньому поверсі нас зустрічає секретарка, яка одразу впізнає Ніколаса, а потім переводить погляд на мене.

— Доброго дня. Ви до містера Вейла?

— До свого чоловіка, — відповідаю з усмішкою.

Жінка на мить завмирає, а тоді її обличчя осяює ввічлива усмішка.

— Звісно. Він у себе, можете проходити.

Ніколас відчиняє двері кабінету й пропускає мене вперед.

Деймонд сидить за великим столом, зосереджено переглядаючи якісь документи. На ньому темний костюм, біла сорочка й краватка. Волосся акуратно вкладене, а на обличчі — звичний вираз людини, яку краще не турбувати без вагомої причини.

Щоправда, щойно він помічає мене, його погляд змінюється.

— Нарешті, — промовляє, відкладаючи папери.

— Я теж рада тебе бачити, коханий.

Ніколас за моєю спиною тихо кашляє. Підозрюю, він ледве стримує сміх.

— Залиш нас, — кидає Деймонд, не відводячи від мене очей.

— Звичайно, босе.

Ніколас ставить пакети на невеликий столик біля дивана й виходить, зачинивши за собою двері.

Я підходжу до столу та ставлю перед Деймондом його обід.

— Твій обід, любий чоловіче.

— Дякую, люба дружино.

Він вимовляє це настільки спокійно, що я ледь не пирскаю сміхом.

— Ти міг би хоча б трохи зобразити радість.

— Я зображаю.

— Оце? — показую на його обличчя. — Тобі потрібно більше тренуватися.

Вейл відкидається на спинку крісла й уважно мене розглядає.

— Ти сьогодні дуже гарна.

Я кліпаю очима.

— Це частина нашої вистави?

— Ні. Це спостереження.

— Тоді дякую.

Він підводиться, обходить стіл і зупиняється поруч. Його долоня лягає мені на талію, а сам він нахиляється, торкаючись губами моєї щоки.

— Нам потрібно, щоб вони повірили, — тихо нагадує.

— Я пам’ятаю.

— Тоді ходімо обідати.

Він забирає один із пакетів і веде мене до дивана, де ми розкладаємо їжу на столику. Я сідаю поруч із ним, намагаючись не зачепити його коліном, але Деймонд, здається, має зовсім інші плани. Він обіймає мене за плечі й притягує ближче.

— Ти завжди так їси? — запитую, розглядаючи його порцію.

— А ти завжди ставиш стільки запитань?

— Тільки коли мені цікаво.

— Тоді їж, допитлива дружино.

— Я взагалі-то принесла тобі обід, а ти ще й командуєш! — беру виделку й демонстративно відвертаюся.

— Можу подякувати ще раз.

— Можеш.

Він повертається до мене й, не промовляючи ні слова, цілує в губи.

Я завмираю лише на секунду. Поцілунок виходить зовсім не таким коротким, як я очікувала. Його долоня залишається на моїй талії, а великий палець ледь помітно ковзає по тканині блузки.

Коли Деймонд відсторонюється, я дивлюся на нього з подивом.

— Це теж для переконливості?

— Ти ж хотіла, щоб усі повірили, що ми закохані.

— Я думала, для цього достатньо триматися за руки.

— Очевидно, ти недооцінюєш можливості переконання.

Я відчуваю, як щоки починають палати.

— Ти користуєшся службовим становищем.

— Я власник компанії. Мені можна.

— Самовпевнений ти тип.

— Але тобі подобається.

Я відкриваю рот, щоб заперечити, але в цей момент у двері стукають.

— Увійдіть, — відгукується Деймонд.

До кабінету заходить чоловік із папкою в руках. Він зупиняється, побачивши нас на дивані. Я сиджу майже впритул до Вейла, а його рука досі лежить на моїй талії.

— Перепрошую, містере Вейле. Я приніс документи на підпис.

— Залиште на столі.

— Так, звичайно.

Чоловік кладе папку й уже збирається вийти, але Деймонд зупиняє його.

— Познайомтеся. Моя дружина, Меліса.

— Дуже приємно, місіс Вейл.

— Навзаєм, — усміхаюся я.

Коли двері за ним зачиняються, я повертаюся до чоловіка.

— Ти міг би попередити, що до тебе заходять без стуку.

— Це мій кабінет.

— І що?

— Я вирішую, хто й коли сюди заходить.

— Зрозуміло. Ти тут головний.

— Нарешті ми дійшли згоди, — я лише закочую очі й повертаюся до їжі.

Обід минає значно приємніше, ніж я очікувала. Деймонд навіть дозволяє мені скуштувати частину своєї страви, хоча спочатку робить вигляд, ніби це величезна поступка з його боку.

— Тобі сподобався десерт? — запитую, коли він відкриває коробочку.

— Ти його замовила?

— Ні, він сам сюди прийшов.

Вейл кидає на мене промовистий погляд.

— Ти неймовірно дотепна.

— Знаю.

Він сміється. Не просто усміхається, а справді сміється, і я на мить забуваю, що ми тут лише граємо ролі.

— Що? — запитує, помітивши мій погляд.