12. Сніданок

І навіщо я тільки почала цю розмову про родинні таємниці? Почуваюся ідіоткою, що просто хотіла, аби її пожаліли. Мені звичайно приємно, що Деймонд дійсно вислухав мене, і навіть сказав, що допоможе це вирішити. Але що вирішувати? Я знаю правду. Якщо розказати батьку, то що зміниться? Він буде тільки страждати через цю правду. Як і я колись. 

Єдина користь з того, що я знаю правду – це те, що я можу маніпулювати тіткою. 

— Сьогодні тобі потрібно приїхати до мене на роботу, — каже Вейл, як тільки заходить до кухні. — Зіграєш турботливу дружину, щоб всі робітники побачили тебе. 

Забирає в мене горнятко з кавою і нахабно випиває. 

— Агов! 

Він лише розводить руками на моє незадовільне вигукування. 

— То що? — нагадує про своє прохання. 

— О котрій мені потрібно там бути? 

— Ніколас забере тебе після першої години, — клацає щось у телефоні. — Я надішлю тобі назву ресторану, заїдьте туди і купіть мені обід. 

— О, то я буду грати роль турботливої дружини, яка піклується про харчування коханого? 

— І собі щось візьміть, якщо захочете. — ховає телефон до кишені брюк. — Разом поїмо. 

— Гаразд. 

— Ти якась без настрою, — помічає чоловік. — Щось не так? 

Він точно помічає все до дрібниць. Навіть це помітив. 

— Завтра огляд у лікаря, — промовляю невпевнено. — Це буде перший візит, після.. 

— Операції, — закінчує замість мене. — Хвилюєшся? 

— Нервую… Раптом операція не допомогла? 

Озвучую нарешті свій страх у голос. 

— Лікар сказав, що операція успішна… Та якщо ти будеш так нервувати, то тільки собі гірше зробиш.

Можливо, він і має рацію, але від цього мені не стає спокійніше.

— Легко говорити, коли це не твоя голова, — бурмочу, опускаючи погляд на горнятко, яке він так нахабно в мене відібрав.

— Повір, я б із задоволенням забрав і цей страх, якби міг.

Підіймаю на нього очі. Деймонд дивиться на мене цілком серйозно, без звичної іронії. І від цього мені чомусь стає ще важче.

— Ти завжди такий оптимістичний?

— Ні. Просто не бачу сенсу хвилюватися через те, що ще не сталося.

— А якщо станеться?

— Тоді будемо вирішувати проблему.

Звісно. У його світі все так просто. Є проблема — є гроші, зв’язки, люди, які можуть усе владнати. От тільки зі здоров’ям усе трохи складніше.

— Ти підеш зі мною завтра? — запитую раніше, ніж встигаю передумати.

Вейл на мить затримує на мені погляд.

— Ти хочеш, щоб я пішов?

— Я просто запитала.

— А я просто відповідаю. Якщо хочеш, то піду.

Відчуваю, як кутики губ мимоволі підіймаються.

— Тоді хочу.

— Домовилися.

Він дістає телефон, щось швидко набирає, а потім знову ховає його до кишені.

— І припини накручувати себе, Мелісо. Завтра лікар усе перевірить, і ми знатимемо, що відбувається насправді.

— «Ми»? — перепитую, звертаючи увагу на його слова.

— Саме так. Чи ти вже забула, що маєш чоловіка?

— Ні, просто іноді він поводиться так, ніби я його особистий секретар.

— Секретарю я хоча б плачу.

— А мені дістався тільки твій жахливий характер.

— І прізвище.

— І прізвище, — погоджуюся з усмішкою.

Деймонд хитає головою, а тоді нахиляється й залишає короткий поцілунок на моєму чолі.

— Їж сніданок. Тобі потрібні сили.

— Ти зараз серйозно турбуєшся про моє харчування?

— Не звикай.

— Пізно, — тихо відповідаю, підсуваючи до себе тарілку.

Він усміхається краєчком губ і прямує до виходу з кухні.

— І, Мелісо… — повертається назад до мене. 

— Що?

— Завтра все буде добре.

Не знаю, чи він справді в це вірить, чи просто хоче, щоб я перестала хвилюватися. Але чомусь саме ці слова залишаються в моїй голові навіть після того, як за ним зачиняються двері.

Я дивлюся на недоїдений сніданок і дозволяю собі подумати, що, можливо, все справді буде добре.

Поки я дружина Вейла, я точно отримаю потрібну, і якісну, медичну допомогу.