Геловін. Тематичний розділ

• ₊°✧︡ ˗ ˏ ˋ ♡ ˎˊ ˗ ︡✧°₊ •

Я ніколи не була великою прихильницею святкування днів народження чи інших сімейних урочистостей, але Геловін, для мене, зовсім інша історія.

Мені подобається ця атмосфера. Гарбузи, павутиння, дивні прикраси, костюми й солодощі, які можна їсти без докорів сумління. А ще це чудова нагода хоча б на один вечір забути про всі проблеми.

Саме тому, прокинувшись уранці й побачивши дату на телефоні, я вирішую, що сьогодні в нас буде свято.

І байдуже, що Деймонд нещодавно переніс операцію, Ніколас теж відновлюється після поранення, а в цьому будинку зазвичай панує атмосфера, ніби тут щодня проводять ділові переговори.

Сьогодні все буде інакше!

— Діано, ти маєш сьогодні ввечері бути вільною! — говорю в телефон, поки переглядаю варіанти декорацій.

— Чому? Щось сталося?

— Так. Я організовую вечірку.

На іншому кінці лунає коротка пауза.

— Вечірку?

— Саме так. Геловін! Ти ж не забула, яке сьогодні свято?

— Мелісо, ти серйозно?

— Абсолютно, — задоволено промовляю. 

— Не знаю чи оцінить цю ідею Деймонд, але мені вона вже подобається! — радісно вигукує вона. — Що потрібно зробити?

Я усміхаюся, бо здається, принаймні одна людина в цьому будинку мене розуміє.

— Приходьте з Ніколасом приблизно о сьомій. І не забудь про костюми!

— А це обовʼязково? — вже з меншим ентузіазмом питає Ді. 

— Це Геловін, Діано! Я не збираюся приймати гостей у звичайному одязі. — промовляю максимально серйозно тоном голосу. 

— Господи, я вже уявляю реакцію Ніколаса, коли скажу йому, що ми маємо бути у костюмах. 

— Передай йому, що відмови не приймаються.

Після розмови я переходжу до найважливішого — декорацій.

За кілька годин у будинку з’являються помаранчеві та чорні кульки, штучне павутиння, маленькі скелети, свічки й кілька гарбузів. Один із них я навіть намагаюся вирізати власноруч, але результат більше нагадує обличчя людини, яка щойно дізналася про свої борги. 

Доводиться визнати поразку й замовити ще кілька готових прикрас.

— Що тут відбувається? — чую за спиною голос Деймонда.

Я обертаюся й бачу його біля сходів. Він одягнений у домашні штани та чорну футболку, а на обличчі вираз людини, яка не впевнена, чи варто взагалі ставити запитання.

— Готуюся до свята.

Він оглядає кімнату.

— До якого саме?

— До Геловіну, — розводжу руками. 

— Це я вже зрозумів. Я запитую, навіщо ти перетворюєш мій будинок на декорації до фільму жахів?

— Бо сьогодні Геловін!

— І?

Я дивлюся на нього з обуренням.

— Ти ніколи не святкував Геловін? — схрещую руки на грудях. 

— Ні.

— Оце так сумне дитинство.

— Мелісо, не починай! — дивиться на мене, а я широко всміхаюся.

— Уже почала.

Він похитує головою й обережно сідає на диван.

— Тільки не кажи, що збираєшся змусити мене одягнути якийсь костюм.

Я мовчу і стримую усмішку. Деймонд повільно переводить погляд на мене.

— Ні! 

— Але я ще нічого не сказала! — роблю крок до нього. 

— Твоє обличчя вже все сказало.

— Ти просто неймовірно спостережливий…

— І саме тому знаю, що мені варто зараз піти, — встає з дивану. 

— Тобі потрібно відпочивати, а не тікати від власної дружини, і її божевільних ідей! 

Слова з моїх вуст злітають раніше, аніж я встигаю подумати. Але здається Вейл не звертає на них увагу. 

— Я починаю розуміти, що одруження було не найкращим рішенням.

— Пізно, любий. Контракт підписаний. — вирішую вже грати до останнього. 

Він сміється, а я повертаюся до своїх справ.

До вечора будинок стає майже невпізнанним. На сходах з’являється павутиння, у вітальні стоять гарбузи зі свічками всередині, а на столі вже чекають солодощі, печиво у формі привидів і кілька страв, які я приготувала разом із кухарем.

Окремо я подбала про напої. Для себе й Діани — щось солодке та безалкогольне, а для Деймонда й Ніколаса — теж без алкоголю, зважаючи на їхній стан після лікарні.

Близько сьомої лунає дзвінок у двері.

Я одразу біжу відчиняти.

— З Геловіном! — вигукую, побачивши Діану.

Вона стоїть на порозі в чорній сукні, з обручем із маленькими ріжками на голові.

— Я ж казала, що підтримую цю ідею! — сміється вона.

За нею з’являється Ніколас. На ньому чорна сорочка, а на обличчі — вираз людини, яку змусили зробити щось проти власної волі.

— Тільки не кажи, що ти теж змусила його вдягнутися, — шепочу я Діані.

— Ні, він сам обрав костюм.

— І що ж це за костюм? 

— Невдоволений чоловік, якого витягли з дому заради вечірки, — говорить майже пошепки Ді. 

Ніколас закочує очі.

— Я все чую! 

— Заходьте! — сміюся я.

Діана одразу починає розглядати декорації, а Ніколас прямує до дивана.

— Деймонд де?

— Відпочиває. Але я впевнена, що він скоро до нас приєднається.

— Ти справді думаєш, що він захоче брати участь у цьому?

— Ні, — чесно відповідаю. — Але я маю намір переконати його.

— Бажаю успіху, — Діана сміється.

Ми встигаємо зробити кілька фотографій, розставити частування й навіть увімкнути тематичну музику, коли до вітальні нарешті заходить Деймонд.

Він зупиняється біля дверей і мовчки оглядає присутніх.

— Що це за цирк?

— Це вечірка, — відповідаю я.

— Я бачу.

— Тоді чому запитуєш?

Ніколас пирскає зі сміху, а Деймонд кидає на нього попереджувальний погляд.

— Грей, тобі весело?

— Надзвичайно, сер.

— Я радий.

— Деймонде, не будь занудою! — втручається Діана. — Сьогодні свято.

— Я вже помітив.

Я підходжу до чоловіка й простягаю йому чорну маску.

— Ось. Твій аксесуар.

Він дивиться на неї, потім на мене.

— Навіть не мрій.

— Ну будь ласка!

— Ні.

— Ти ж не хочеш зіпсувати мені свято? — намагаюся дивитися на нього милим поглядом, хоча не думаю, що таке на ньому спрацює.