11. Відверта розмова

Лікар ще раз намагається переконати його залишитися в лікарні хоча б на добу. Пояснює, що після операції йому потрібен спокій, постійне спостереження та відпочинок. Але Вейл, здається, має власне уявлення про те, як потрібно одужувати.

— Якщо щось піде не так, ви негайно повертаєтеся, — зрештою здається лікар.

— Зрозуміло, — коротко відповідає Деймонд.

Я лише зітхаю. Сумніваюся, що він узагалі збирається дотримуватися цих рекомендацій.

Дорогою додому ми майже не розмовляємо. Деймонд сидить поруч, час від часу заплющуючи очі, а я дивлюся у вікно й думаю про останні кілька днів.

Спершу я ледь не втратила зір, потім опинилася в лікарні, а тепер мій чоловік мало не загинув від пострілу. І все це за такий короткий проміжок часу.

Мабуть, моє життя вирішило надолужити всі пригоди, яких мені бракувало раніше.

Коли ми приїжджаємо, Ніколаса тут немає. Діана забрала його додому, хоча, судячи з усього, їй довелося докласти чимало зусиль, аби переконати чоловіка не повертатися до роботи наступного дня.

Я допомагаю Деймондові дістатися спальні. Він відмовляється від допомоги ще на сходах, але я все одно тримаюся поруч.

— Я не настільки безпорадний, Мелісо.

— А я не настільки наївна, щоб вірити тобі на слово.

— Ти завжди така вперта? — кидає на мене 

— Лише тоді, коли хтось поводиться нерозумно.

Він усміхається, але сперечатися більше не намагається.

Коли Деймонд нарешті влаштовується в ліжку, я приношу йому воду та призначені лікарем ліки. Переконавшись, що він усе прийняв, збираюся йти до своєї кімнати.

— Залишся.

Я обертаюся.

— Що?

— Посидь трохи зі мною, — у його голосі немає звичного наказового тону. Він просто просить.

Я мовчки підходжу до крісла біля ліжка й сідаю.

— Ти сьогодні якась задумлива, — зауважує він.

— Просто втомилася.

— Це не все.

Я опускаю погляд на свої руки.

— Ти завжди помічаєш, коли хтось щось приховує?

— Зазвичай.

— Тоді мені не пощастило.

Деймонд ледь усміхається.

— Можеш не розповідати, якщо не хочеш.

Я дивлюся на нього. Мабуть, саме ці слова й змушують мене замислитися. Він не вимагає пояснень, не ставить запитань одне за одним і не намагається змусити мене говорити. Просто залишає вибір за мною.

— Я хочу тобі дещо розповісти, — нарешті вимовляю.

— Я слухаю.

Я роблю глибокий вдих, а Деймонд уважно дивиться на мене.

— Жінка, яку я все життя називала мамою, насправді моя тітка. Рідна сестра моєї справжньої мами.

Він трохи насуплюється, і перепитує:

— Твоя тітка?

Я киваю. 

— Вони з мамою були майже одного віку. Навіть народжували практично одночасно. Тільки в тітки дитина не вижила. Вона втратила немовля під час пологів, а моя мама народила мене живою і здоровою.

Я замовкаю, намагаючись зібратися з думками.

— Тітка не змогла змиритися з тим, що втратила дитину, тоді як її сестра стала матір’ю. Вона заплатила лікареві, щоб той збрехав. Сказав моїй мамі, що її дитина померла.

Деймонд повільно сідає трохи вище, але одразу морщиться від болю.

— Мелісо, якщо боляче, то не говори, — торкається моєї руки. 

— Ні, усе гаразд. Я хочу договорити.

Він мовчки киває.

— Мама не витримала цієї новини… Точніше її серце не витримало. Вона померла, так і не дізнавшись, що я жива. А тітка забрала мене собі. Вона отримала те, чого хотіла, — дитину, яку могла називати своєю.

Я відчуваю, як до очей підступають сльози, але продовжую.

— Згодом вона звабила чоловіка своєї сестри. Мого батька. Вони одружилися, і так я залишилася в цій родині. Тільки от для неї я ніколи не була справжньою донькою.

— Твій батько знає? — тихо запитує Деймонд.

Я заперечно хитаю головою.

— Ні. Він нічого не знає. Принаймні, я так думаю. Але попри все, він вважав мене своєю рідною донькою. А тітка… Вона ніколи не любила мене. Я довго не розуміла чому. Думала, що просто недостатньо хороша, що роблю щось не так, що їй потрібно більше старатися догоджати.

Я витираю щоку долонею.

— А потім дізналася правду.

— Хто тобі розповів?

— Ніхто… Я дізналася про це, коли потрапила вперше до лікарні. Там я і підслухала розмову двох лікарів… Тоді я ще довго не могла повірити. Мені здавалося, що це якийсь жахливий жарт. Але вони точно говорили правду.

Деймонд дивиться на мене з таким виразом обличчя, якого я раніше в нього не бачила. У його очах немає ні байдужості, ні звичного холоду.

— Тому вона так із тобою поводиться?

Я невпевнено киваю.

— Думаю, їй просто нагадую про те, що вона зробила. Я жива дитина її сестри. Дитина, яку вона відібрала в матері. Можливо, вона ненавидить мене за те, що я нагадую їй про її власну провину.

— Ти її виправдовуєш?

— Ні, — швидко відповідаю. — Просто намагаюся зрозуміти. Я не можу змінити того, що сталося. Не можу повернути маму, не можу виправити її вчинок. Але й не хочу все життя почуватися винною за те, що народилася.

Останні слова даються мені особливо важко. Деймонд простягає руку, і я вкладаю свою долоню в його.

— Ти ні в чому не винна, Мелісо, — говорить настільки спокійно, наскільки може. 

— Знаю. Принаймні розумом знаю. Але іноді мені здається, що якби мене не було, мама могла б жити. Вона б не пережила тієї страшної новини. Тітка не зруйнувала б її життя…

— Послухай мене, — говорить і я підводжу очі.

— Ти не відповідальна за те, що зробила доросла жінка. Ти не просила її брехати, не просила лікаря брати гроші й не просила нікого руйнувати чужі життя. Ти була немовлям. Ти просто народилася.

Він трохи міцніше стискає мою руку.

— І я не хочу більше чути, як ти звинувачуєш себе в її смерті.

Я намагаюся всміхнутися крізь сльози.

— Ти так говориш, ніби можеш заборонити мені думати.

— Якщо буде потрібно, я знайду спосіб.

— Ти неможливий.

— Мені це вже казали.

Я тихо сміюся, витираючи обличчя.