10. Привілеї дружини Вейла

До палати я увійшла впевнено. Я б навіть сказала, занадто впевнено.

— Ніколас у повному порядку, — підходжу до ліжка Деймонда. — Зараз із ним Діана, тож я вирішила не заважати їм.

— Але тепер ти заважаєш нам, — говорить ця дівиця, і я ледь не відкриваю рота від здивування.

— А ви взагалі хто? — сама дивуюся власній нахабності. — Я навіть імені вашого не знаю!

— Милий, ти щось скажеш їй? — Вона особливо виділяє останнє слово, наче хоче показати, що я тут ніхто.

— Милий? — хмикаю. — Послухайте, жіночко! Зараз я його законна дружина, а в цій ситуації ви поводитеся як коханка. Тож я цілком маю право виставити вас за двері, і ніхто мені нічого не скаже!

— Що? Ти зараз серйозно? Ти взагалі хто така…

— Не підходь до неї! — голос Деймонда луною розноситься палатою.

Сказати чесно, я злякалася, але намагаюся триматися впевнено.

Здається, я трохи… або не трохи… перейшла межу дозволеного, та вже нічого не змінити.

— Що? Деймонде, ти ж чув! Вона перша почала нападати на мене!

— Кіро, не забувай, що вона моя дружина. Їй можна все!

Сказати, що я здивувалася, — це нічого не сказати. Вейл захищає мене, а не її? Щось тут дивне відбувається.

— Ось як ти тепер зі мною розмовляєш? — Кіра робить крок назад. — Я тебе зрозуміла!

Вона так само різко виходить із палати, як і увійшла до неї.

Ми залишаємося в повній тиші, і я не знаю, що сказати, тож вирішую почати з вибачення.

— Вибач, я не хотіла, щоб так сталося… Я просто підслухала вашу розмову й не змогла залишатися осторонь, — промовляю, навіть не дивлячись на чоловіка.

Я очікувала будь-якої реакції, але точно не очікувала почути сміх Деймонда.

Дзвінкий, справжній сміх.

Від здивування я навіть слова вимовити не могла. Просто дивилася на чоловіка й чекала, поки він заспокоїться.

— Ти перша, хто так розмовляє з нею, — нарешті говорить він. — Кіра звикла, що всі її бояться, а тут ти… Молодець, Мелісо.

— То ти не злий на мене?

— Чому я маю злитися? — Він дивиться на мене. — Я відчуваю гордість за тебе. Саме так має поводитися моя дружина.

— Стервозно? — перепитую, вигнувши брову.

— Ні. Впевнено. Ти маєш розуміти, що ти важливіша за звичайних людей. У тебе більше влади, більше грошей і більше можливостей, — пояснює Деймонд.

— Але ж це не моя влада, гроші й можливості… Вони твої!

— Доки в тебе прізвище Вейл, то вони й твої. Використовуй їх на повну, Мелісо. Я тобі й слова кривого не скажу за це.

— Дякую, — підходжу ближче й обіймаю його, але лише на мить. — Ти дійсно єдиний, хто зараз на моєму боці.

Він обережно кладе руку мені на спину.

— Ти ще молода, тож живи так, як тобі цього хочеться.

— А ти дуже старий? — питаю з насмішкою.

— Я на десять років старший за тебе, тож май повагу! — знущається з мене.

— Ой, пробачте, дідусю!

Деймонд зводить брови, а я не стримую усмішки.

— Дідусю? — перепитує він.

— Ну, я ж маю якось до тебе звертатися з належною повагою.

— Мелісо, ти зараз дуже ризикуєш.

— Чим? Тим, що ти змусиш мене називати тебе на ім’я по батькові?

Він тихо сміється й похитує головою.

— Ти нестерпна.

— А ти сам сказав, що я маю бути впевненою в собі.

— Я вже починаю шкодувати про свої слова.

Я сідаю на край ліжка, обережно, щоб не зачепити його поранення.

— До речі, ти справді не сердишся через те, що я втрутилася?

— Мелісо, я вже відповів.

— Просто вона поводилася так, ніби має на тебе якісь права.

Усмішка повільно зникає з його обличчя.

— Кіра звикла отримувати те, чого хоче.

— А ти звик їй це дозволяти?

Він на кілька секунд замовкає.

— Колись я був іншої думки про неї.

— І що змінилося?

— Я виріс, — коротко відповідає він.

— Тобто вона тобі більше не подобається?

— Ти справді хочеш обговорювати мої колишні стосунки?

— Не особливо, — зізнаюся. — Але, здається, вона не вважає їх колишніми.

Деймонд уважно дивиться на мене.

— Ти ревнуєш?

Я ледь не давлюся повітрям.

— Що?! Ні!

— Тоді чому так багато запитань?

— Я просто не хочу, щоб у моєму житті з’являлися неприємні сюрпризи. Мені й так вистачає пригод.

— Тобі не доведеться з нею мати справу.

— Сподіваюся. Бо наступного разу я можу не обмежитися словами.

Він усміхається, але невдовзі його обличчя знову стає серйозним.

— Мелісо, я хочу, щоб ти дещо зрозуміла. Тобі не потрібно нікому доводити, що ти маєш право бути поруч зі мною. Ти моя дружина. І цього достатньо.

Я опускаю погляд.

Дивно чути такі слова від чоловіка, з яким нас пов’язує лише контракт. Особливо після всього, що сталося між нами за останні дні.

— Знаєш, я ніколи не думала, що вийду заміж ось так, — тихо кажу.

— А як ти собі це уявляла?

— Не знаю. Напевно, як більшість дівчат. Кохання, побачення, пропозиція, весілля… А не лікарня, борги й чоловік, який більше схожий на мафіозі, ніж на нареченого.

— Я не мафіозі.

— Звісно, любчику. Як скажеш.

Він посміхається, а я вперше за довгий час відчуваю, що можу просто бути собою.