9.1. Лікарня

— Ти як дізналася, що я тут?

Здається, Деймонд не дуже радий бачити цю жінку. Хоча в ресторані все виглядало так, ніби він закоханий у неї. Принаймні, саме так я подумала, коли побачила їхній поцілунок.

— Ти поранений? Хто це зробив? — Вона підходить до ліжка й уважно оглядає його, наче намагається переконатися, що з ним усе гаразд.

— Я запитав тебе.

— Хіба так важливо, як я дізналася? Ти поранений, і я хвилююся! — Вона бере Вейла за руку.

Господи, я тут точно зайва. Треба забиратися звідси, поки мене не попросили зробити це вголос.

— Деймондe, — вирішую втрутитися, — я піду провідаю Ніколаса.

— Гаразд.

Ось так просто. Навіть не спробував мене зупинити.

Жінка проводжає мене поглядом аж до самісіньких дверей. Вона виглядає розкішно, впевнено й так, ніби весь світ належить їй. Ідеально вкладене волосся, дорогий одяг, бездоганний макіяж. Вона з тих жінок, яким не потрібно нічого доводити, бо вони й без того знають собі ціну.

А я на її тлі — невпевнена в собі двадцятип’ятирічна дівчина, яка досі не розуміє, що робити зі своїм життям.

Якось так сталося, що я втратила роботу, потім повернулася до рідного міста й почувалася тут геть не у своїй тарілці. А потім з’явилася хвороба, яка перекреслила всі мої плани, і життя, про яке я навіть не думала.

Ще кілька місяців тому я хвилювалася через дрібниці. Через гроші, роботу, майбутнє. Мені здавалося, що я загрузла в рутині й ніяк не можу вибратися з неї. А тепер я в лікарні поруч із чоловіком, якого майже не знаю, який погодився оплатити мою операцію в обмін на шлюб.

І, що найгірше, я починаю звикати до нього. До його присутності. До того, як він дивиться на мене, коли думає, що я не помічаю. До його голосу, який іноді звучить так, ніби він віддає наказ навіть тоді, коли просто запитує, чи хочу я їсти.

Я не маю права прив’язуватися до Деймонда Вейла. Наш шлюб — угода. Рівно на один рік. А потім я зможу піти й почати життя заново.

Я зупиняюся біля дверей палати Ніколаса й тихо видихаю. Не варто забивати собі голову дурницями. Мені зараз потрібно думати про власне відновлення, а не про те, хто цілує мого чоловіка.

Я стукаю й зазираю всередину.

— Можна?

Ніколас лежить на ліжку, блідий, але вже при тямі. Його рука зафіксована, а на тумбочці стоїть склянка води. Побачивши мене, він ледь помітно всміхається.

— Мелісо. Ти прийшла перевірити, чи я ще живий?

— Якщо чесно, так. Не хотілося б пояснювати твоїй дружині, чому я дозволила тобі померти.

— Діана б тобі цього не пробачила, — хрипко сміється він, а тоді морщиться від болю. — Чорт, сміятися поки що не найкраща ідея.

— Тоді не смійся. Я не хочу, щоб тебе знову повезли на операцію.

Я підходжу ближче й сідаю на стілець біля його ліжка.

— Як ти почуваєшся?

— Наче в мене стріляли.

— Дуже дотепно.

— Дякую. Я стараюся.

Я мимоволі усміхаюся. З Ніколасом легко розмовляти. Він не змушує мене почуватися дурною й безпорадною, навіть коли сам ледь може поворухнутися.

— Ти пам’ятаєш, що сталося? — запитую вже серйозніше.

Його усмішка повільно зникає.

— Пам’ятаю постріл. Потім побачив того виродка, який тікав коридором. А далі все як у тумані.

— Я знайшла Деймонда в кабінеті. Він теж був поранений.

— Знаю. Мені вже сказали.

Ніколас замовкає, дивлячись кудись повз мене.

— Це не випадковість, Мелісо.

Я напружуюся.

— Ти думаєш, хтось хотів його вбити?

— Я думаю, що хтось дуже хотів, аби ми всі так подумали.

— А хіба це не одне й те саме?

— Не завжди.

Він переводить погляд на мене, і я вперше помічаю, наскільки серйозним він може бути.

— Послухай, я не хочу тебе лякати. Але поки ми не знаємо, хто за цим стоїть, тобі краще не відходити далеко від Деймонда.

Чудово. Саме цього мені й не вистачало. Ще трохи небезпеки в житті, яке й без того нагадує поганий трилер.

— Ти розумієш, що після таких слів мені захочеться втекти якомога далі?

— Розумію. Але, повір, зараз це найгірша ідея.

Я зітхаю й відкидаюся на спинку стільця.

— У вас із Деймондом завжди так весело?

— Ні. Іноді буває гірше.

— Чудово. Просто чудово.

Ніколас знову всміхається, а я на мить дозволяю собі забути про все, що сталося. Та щойно я підводжуся, щоб піти, він кличе мене:

— Мелісо.

— Що?

— Та жінка, яка прийшла до Деймонда… Ти її знаєш?

Я завмираю.

— Ні. А повинна?

Ніколас дивиться на мене так, ніби обмірковує, чи варто щось говорити.

— Просто будь обережною з нею.

У мене всередині все стискається.

— Чому?

— Це питання краще поставити самому Деймондові.

Звісно. Бо навіщо комусь у цьому будинку відповідати прямо?

Я прощаюся з Ніколасом і виходжу в коридор. Думки плутаються, а в голові крутиться лише одне: хто ця жінка і що вона означає для мого чоловіка?

Я не встигаю дійти до палати Деймонда, як чую голоси за прочиненими дверима.

— Ти не можеш просто викреслити мене зі свого життя, Деймонде!

— Можу. І, як бачиш, уже зробив це.

Я мимоволі зупиняюся.

— Ти справді думаєш, що ця дівчина щось для тебе означає? — голос жінки стає холоднішим. — Вона навіть не знає, хто ти насправді.

— Не смій говорити про неї.

Моє серце пропускає удар.

Він захищає мене?

— Чому? Бо вона твоя дружина? — жінка гірко сміється. — Деймонде, ми обоє знаємо, що цей шлюб нічого не означає.

Я відчуваю, як холонуть пальці.

Так. Вона має рацію. Наш шлюб — лише угода.

Але чомусь чути це від неї боляче.

— Ти не знаєш, що між нами, — відрізає Деймонд.

— А ти знаєш? — тихо запитує вона. — Чи ти просто вирішив погратися в турботливого чоловіка, поки не втомишся від своєї нової іграшки?

Я більше не витримую й відступаю від дверей.

Мені не потрібно слухати далі. Не потрібно знати, ким вона була для нього і чому досі вважає, що має право вимагати від нього пояснень.