9. Лікарня

Я прокинулася від різкого звуку, що розірвав нічну тишу. Звук був схожий на постріл, але я не була впевнена. Кілька секунд я лежала нерухомо, не розуміючи, чи це мені наснилося. Серце шалено калатало, а пальці мимоволі стиснули край ковдри.

Я повільно підвелася на ліктях і прислухалася. У будинку панувала тиша. Така неприродна, що від неї ставало ще страшніше.

Відкинувши ковдру, я поставила ноги на підлогу. Мене досі трусило. Я навіть не знала, що робити. Зачинитися в кімнаті й чекати? Зателефонувати Деймондові?

Я потягнулася до мобільного на тумбочці, але завмерла, побачивши час на екрані. Третя сімнадцять ночі.

— Чорт, — прошепотіла я.

І саме тоді почула якийсь шум у коридорі. Не вагаючись більше ні секунди, я накинула на плечі халат і відчинила двері. У голові крутилася лише одна думка: потрібно знайти Ніколаса. Він завжди десь неподалік, а якщо в будинку справді хтось стріляв, то він точно знає, що відбувається.

Я визирнула в коридор.

— Ніколасе? — тихо покликала.

Відповіді не було, тож я зробила кілька кроків, тримаючись рукою за стіну. Усі двері були зачинені, світло не горіло. Лише слабке освітлення з вікон падало на підлогу, створюючи довгі, химерні тіні.

А далі я побачила чоловіка, що лежав біля сходів, притискаючи руку до боку. Під його долонею темніла пляма, яка повільно розросталася на сорочці. Я перестала дихати.

— Боже мій!

Я кинулася до нього, упавши навколішки поруч. Руки затремтіли ще сильніше, коли я побачила кров.

— Ніколасе! Господи, що сталося?!

Він розплющив очі й спробував підвестися, але відразу скривився від болю.

— Не… підходь… — видихнув він.

— Що? Ти поранений! Я зараз викличу швидку!

Я потягнулася до телефона, та Ніколас схопив мене за зап’ястя. Його пальці були холодними, а хватка — несподівано міцною для людини, яка щойно втратила стільки крові.

— Меліса… кабінет…

Він не встиг договорити.

БАХ!

Постріл пролунав так близько, що я скрикнула й інстинктивно пригнулася, затуливши голову руками. Це було не на вулиці й не десь за парканом.

Я різко підняла голову й подивилася в бік кабінету Деймонда. Двері були прочинені, і з них вибіг чоловік у темному одязі. Він рухався швидко, майже безшумно, тримаючи щось у руці. Його обличчя ховалося в тіні, але я встигла помітити, як він озирнувся, перш ніж побіг до чорного виходу.

Я хотіла побігти за ним, але погляд знову впав на Ніколаса. Він лежав, заплющивши очі, і його рука повільно зісковзувала з рани.

— Ніколасе? Ніколасе, дивися на мене!

Я знову схопила телефон. Цього разу ніхто не зупинив мене. Пальці тремтіли так сильно, що я ледве змогла набрати номер екстреної допомоги.

— Будь ласка, — прошепотіла я, притискаючи телефон до вуха. — Будь ласка, тільки не помирай…

Але навіть коли на тому кінці відповіли, мої думки були зовсім не з Ніколасом. Вони були за тими прочиненими дверима, де був Деймонд.

Моє серце калатало так сильно, що я ледве дихала. На ватяних ногах я увійшла до кабінету. Чоловіка не було за столом, де я звикла його бачити.

— Деймонде? — Відповіді не було. — Ти тут?

— Гм… Я живий, не хвилюйся.

Я помітила, що він сидить на підлозі біля столу. Я вже відчула полегшення, та щойно підійшла ближче, як побачила добрячу калюжу крові.

— Господи! — Я сіла біля нього. — Тримайся, швидка вже їде…

Я намагалася затиснути його рану своїми руками, але мене всю трусило від страху, тож чоловікові довелося покласти свої руки поверх моїх, аби краще затиснути рану.

— Ти як? Він тебе не образив?

— Деймонде, ти стікаєш кров’ю, але питаєш, як я?

— Я вже звик до такого, але ж ти ні…

У лікарні ми були за десять хвилин. Деймонда та Ніколаса забрали до операційної, а я залишилася в коридорі. Навколо нікого не було, і від цього ставало тільки гірше.

Як таке сталося, що якийсь чоловік просто увійшов і зміг підстрелити двох чоловіків? Невже у Вейла немає інших охоронців? Та ні. Я ж бачила інших. Але де вони були зараз? У будинку були тільки ми троє. Вбивця скористався цим, бо як інакше пояснити те, що сталося?

— Ніколас Грей! Він тут має бути… Перевірте!

Я подивилася на дівчину, що кричала у вестибюлі. Я чітко почула ім’я Ніколас. Хто вона?

— Дякую.

Вона повернула голову в мій бік, і ми зустрілися поглядами. За хвилину вона вже стояла біля мене.

— Ви знаєте Ніколаса? — запитала я першою.

— А ти ще хто?

Що ж, вона точно не налаштована на милу бесіду.

— Я Меліса Вейл…

— Дружина Деймонда?! — Її очі округлилися від здивування.

— Так. А ти?

— Я Діана, — простягнула руку. — Дружина Ніколаса.

— Нічого собі, — я потиснула її руку. — Я не знала, що він одружений.

— Що сталося в будинку?

Ми сіли на стільці, що стояли впритул до стіни.

— Я сама не дуже розумію… Прокинулася від пострілу, вийшла, а там Ніколас у крові…

Від цієї згадки мене знову почало трусити. Діана мовчки обійняла мене, і я відчула солодкий аромат її парфумів.

— Ти вперше таке бачиш? — Дівчина міцніше обійняла мене.

— Так.

— Я так само злякалася, коли вперше побачила свого коханого, що стікав кров’ю… Жахливий був день.

— Ви давно разом? — вирішила я трохи відволіктися.

— Вже майже п’ять років, — Діана відпустила мене з обіймів, але взяла за руку. — Вони міцні чоловіки, тож не хвилюйся так сильно.

— Дякую.

Ми говорили на різні теми, аби тільки відволіктися від дурних думок. І це спрацювало.

Згодом вийшов лікар і повідомив, що операції пройшли успішно й ризиків для життя немає. А ще за якийсь час я вже сиділа в палаті поруч із непритомним Деймондом. А Діана була десь в іншій палаті, поруч із Ніколасом.

Вейл виглядав так, ніби просто спить, а не відходить після операції. Його організм працює інакше, бо це точно не перша його операція через кульове поранення. Я виглядала жахливо після видалення менінгіоми. Навіть згадувати не хочу.