8. Дзвінок

«Для любовних утіх у мене є інші жінки!»

Невже це одна з тих жінок? Потрібно вшиватися звідси, поки вони не побачили мене. Роблю різкий розворот, потім декілька кроків і, не помічаючи, що хтось виходить з-за повороту, врізаюся в чиїсь груди.

— Вибачте, я не бачила вас, — говорю, навіть не подивившись на того, кого ледь не збила.

— Мелісо? — лунає жіночий голос.

Я зупиняюся й дивлюся на дівчину. Чорт. Чорт. Чорт. Тільки її бракувало зараз.

— Ага, — махаю рукою. — І тобі привіт, Амеліє.

За пів години всі будуть знати, що я була в цьому ресторані. Та ще й у такій шикарній сукні. Пощастить, якщо вона не побачить, з ким я сюди прийшла.

— Ти чого тут? Ще й така гарна… Ти хіба…

Вона не встигає закінчити своє запитання, бо саме в цей момент позаду мене з’являється Вейл.

— Мила, ти чого тут? — його рука опиняється на моїй талії.

Ну все. Гірше й бути не могло. Тепер я стану відомою коханкою мафії на все містечко.

— Тебе шукала, — піднімаю на нього погляд, але одразу опускаю, бо помічаю залишки помади на його губах. — Ходімо?

— А це…?

Він робить паузу, щоб я представила ту, з ким розмовляла.

— Милий, познайомся, це Амелія, — дивлюся на дівчину, що стоїть налякана. — Ми колись дружили з нею… Але, дізнавшись, що я помираю, вона зробила вигляд, ніби ми ніколи не були подругами.

— Що? Ні, я не…

— Зрозуміло.

Навіть я відчула загрозу в його голосі. Тож що говорити про налякану Амелію?

Хотіла б сказати, що мені шкода її, але ні. Мені подобається бачити її наляканою, без можливості виправити ситуацію.

— Нас чекають, — говорю дівчині. — Тож ми підемо першими.

Силоміць спрямовую чоловіка в бік банкетної зали, бо він, здається, і не думав йти.

Чому я мала зустрітися тут саме з нею? Це якась чортова несправедливість!

Ми повертаємося до зали, і я намагаюся не дивитися на Деймонда й просто насолоджуватися вечором.

— Ти бачила мене з жінкою?

Хоч би як я намагалася втекти від цього запитання, у машині цього зробити не вдалося.

— Так, — брехати сенсу немає. — Не подумай, що я шпигувала чи ще щось… Випадково вийшло.

Чоловік киває головою, але нічого не говорить. Він ніби міркує про щось.

До будинку ми їдемо мовчки, лише іноді кидаємо погляди одне на одного.

Сказати чесно, то мені прям дуже цікаво, хто то була і чому, якщо він закоханий у неї, то не зробив їй пропозицію. Але питати про це я точно не буду.

Я сподівалася, що ми поговоримо хоча б у будинку, але ні. Деймонд одразу зник за дверима свого кабінету, тож мені залишилося тільки піти до своєї кімнати.

Змінивши розкішну сукню на піжаму й змивши весь яскравий макіяж, я відчула полегшення. Та тривало воно недовго, бо за хвилину пролунав дзвінок мобільного. На екрані світилося «Мама». Вона знає. Амелія вже розповіла їм.

— Слухаю, — відповідаю без жодного ентузіазму.

— Що за плітки? Ти дружина того мафіозі?!

О, ну так. Я так і знала, що іншої причини зателефонувати в неї не буде.

— Ну, по-перше, — зітхаю, — Деймонд не мафіозі. Він звичайний бізнесмен! А по-друге: так, я його дружина.

— Як ти могла вийти за нього?!

— А вам яке діло, тітко? — говорю, не подумавши, але шляху назад немає. — Невже думали, що я не дізнаюсь правду?

— І як давно ти знаєш правду?

— Достатньо давно.

— Чому батькові нічого не сказала? — вона панікує, це чудово чути по її голосу.

— Не було причин. Але якщо продовжите говорити про мене й мого чоловіка, то причина обов’язково знайдеться!

Навіть не давши їй відповісти, я завершую виклик. У горлі стоїть клубок, і я з останніх сил стримую сльози.

— Усе нормально?

Від несподіванки я здригаюся. У дверях стоїть Вейл і тримає тацю з їжею.

— Ти чого не постукав?

— Було відчинено.

Чоловік проходить у кімнату й ставить тацю на ліжко.

— Що це? — оглядаю вміст того, що він приніс.

— Їжа, — говорить і робить крок у бік дверей. — Ти майже нічого не їла в ресторані… Я бачив, тож навіть не думай брехати. Ти тільки робила вигляд, що їси.

— Вибач. Просто нервувала й не хотіла, щоб щось пішло не так.

— За що ти вибачилася?

Я хочу відповісти, але не знаю що. Бо вибачення злетіли з вуст раніше, ніж я встигла подумати. Опускаю голову й відчуваю, як гарячі сльози починають стікати по моїх щоках.

А далі я й сама не розумію, що відбувається, бо за мить уже опиняюся в обіймах Деймонда, який заспокоює мене.

Нехай він, можливо, і погана людина, та зараз він той, хто потрібен мені. Плече, на яке можна спертися, і підтримка. Я піддаюся імпульсу й обіймаю його у відповідь.