7. Ділова вечеря

Вечеря з діловими партнерами Деймонда вже сьогодні. Сказати що я нервую – це нічого не сказати. 

Вчора я разом з чоловіком була у магазині і ми купили нам одяг на цей захід. І також одяг для мене, який я маю носити, щоб «відповідати статусу», але це інша історія. 

Потрібно взяти себе в руку й не думати про погане. Я вивчила всю біографію Деймонда, яку він любʼязно мені написав. Я ідеально готова. Грати закохану не так вже й важко. Це ж майже те саме, що і бути неймовірно вдячною за порятунок життя. Хіба ні?

Я маю впоратися. Все буде добре. А якщо щось піде не так, то я завжди зможу вдатися до хитрощів і зробити вигляд, що мені погано. 

Мобільний вібрує. Я одразу перевіряю. 

«Виходимо за півгодини. Будь готова.» 

Набираю відповідь: «Ок.»

Відправляю і йду переодягатися. 

Зачіска та макіяж готові, а сукню я боялася зіпсувати, тож залишила її вже на самий кінець. Ми обрали для мене дуже елегантну сукню, темно зеленого кольору, з дуже гарною відкритою спинкою. Вона ідеально пасує мені. У магазині я не могла відвести від себе погляд. Але дізнавшись ціну мені стало дурно. Короче кажучи: вчора Вейл доволі багато витратив на мене. 

Склавши необхідні речі до сумки-клатч чорного кольору, що прекрасно пасує під туфлі, я нарешті вийшла з кімнати. Вейл вже сидів на дивані у вітальні. На ньому був класичний костюм, що ми купили вчора. І краватка, що пасувала під мою сукню. Це була його ініціатива, щоб показати всім наскільки ми гармонійна пара. 

— Я готова, — підходжу до чоловіка. 

Він кілька секунд оцінює мені. Але його погляд не такий, як коли я вийшла у міні-сукні. Йому подобається те, як я виглядаю. Я помічаю, що він дивиться на мої руки, тож я опускаю погляд у паніці, бо раптом немає каблучки. Але вона на місці. Деймонда забавляє моя реакція. Жартівник чортів. 

— У мене є дещо для тебе, — говорить він і встає з дивану. — Не рухайся. 

Чоловік підходить максимально впритул до мене, що я навіть забуваю дихати. За кілька секунд бачу у його руках коробочку, а у ній неймовірної краси сережки смарагдового кольору. Я заспокоюсь і мовчки стою, поки Деймонд одягає їх мені. 

Сказати чесно, вуха найбільш вразлива моя частина. Тож відчувши тепло пальців Вейла, я ледь стрималася від непотрібних звуків. 

— Дякую, — говорю, коли він вже відходить від мене. — Вони дуже гарні. 

— Я знав, що тобі сподобаються. 

Дорога до ресторану, де буде проходити вечеря, була швидкою. Це ресторан, що знаходиться на околицях містечка. Я жодного разу сюди не ходила, бо ціни тут розраховані точно на людей, що мають у кишені зайві пару сотень, а його будівля більше схожа на розкішний маєток, ніж на заклад, де можна просто повечеряти. Великі панорамні вікна, тепле світло всередині, доглянута територія та автомобілі, вартість яких, напевно, перевищує всі мої заощадження разом узяті.

— Не хвилюйся, — Деймонд бере мене за руку, щойно ми виходимо з автомобіля. — Просто будь собою.

— Ти впевнений, що це хороша порада? — запитую, поправляючи клатч.

— А що не так?

— Я можу випадково сказати щось не те, наступити комусь на ногу або переплутати ім’я твого партнера.

— Тоді постарайся не робити все це одночасно.

Я повертаю до нього голову й бачу ледь помітну усмішку.

— Ти неймовірно підтримуєш мене.

— Я хоча б намагаюся, — він тихо сміється й кладе долоню мені на поперек, спрямовуючи до входу.

Ресторан виявляється ще розкішнішим, ніж я могла уявити. Високі стелі, масивні люстри, темне дерево, білосніжні скатертини й столики, за якими сидять люди в дорогому одязі. Офіціанти рухаються майже безшумно, а відвідувачі розмовляють так тихо, наче навіть їхні голоси мають відповідати інтер’єру.

Я почуваюся тут геть не на своєму місці. Але варто Деймондові стиснути мою долоню, як я згадую, навіщо прийшла.

Я його дружина. Принаймні сьогодні ввечері маю переконати в цьому кожного присутнього.

— Деймонде! — лунає чоловічий голос.

До нас наближається високий чоловік, років сорока пʼяти, одягнений у темно-синій костюм, а на зап’ясті блищить годинник.

— Річарде, — вітається Деймонд і потискає йому руку. — Радий бачити.

— Навзаєм. Мелісо, і вас також радий бачити. 

Чоловік переводить погляд на мене. Я одразу усміхаюся.

— Дуже рада ще раз з вами зустрітися. 

Він цілує мою руку, і я мимоволі кидаю погляд на Деймонда. Той спокійно спостерігає за нами, але його долоня все ще лежить на моїй талії.

— Деймонд не надто багато розповідав про тих, з ким працює, — кажу я.

— О, це цілком у його стилі. Він узагалі не любить говорити про особисте. Тож я здивований, що він нарешті вирішив одружитися.

— Річарде, — попереджувально вимовляє Деймонд.

— Що? Я ж нічого поганого не сказав!

Схоже, Річард не боїться мого чоловіка так сильно, як решта людей. Або просто має особливий талант випробовувати його терпіння.

— Не звертайте уваги, — змовницьки підморгує він мені. — Він завжди такий серйозний.

— Я вже помітила.

— Мелісо, — Деймонд нахиляється до мене, — не заохочуй його.

— Я навіть не починала.

Цього разу усмішка Деймонда стає помітнішою. І я відчуваю дивне задоволення від того, що змогла її викликати.

Невдовзі до нас приєднуються інші партнери. Джеймс Вілсон, який займається нерухомістю, його ділова партнерка Вікторія Грейс і ще кілька чоловіків, чиї імена я старанно намагаюся запам’ятати.

На щастя, ніхто не влаштовує мені допиту. Вони запитують, як ми познайомилися, скільки часу разом і чи подобається мені життя в Охаї.

На ці запитання я маю готові відповіді.

— Ми познайомилися через спільних знайомих, — усміхаюся я, дивлячись на Деймонда. — Спочатку я навіть не думала, що між нами щось може бути.

— А я, схоже, одразу знав, чого хочу, — спокійно додає він.

Я ледь не давлюся водою. Нічого собі! Хто цей чоловік і куди подівся мій стриманий Вейл?